ключ, наче зброю, я закричала:
- Встань і скажи, що ти хочеш?
- Хаха! Що? Га?
Я посвюди впізнаю це бубоніння.
- Пері?
- Клер?
Я швидко вставила ключ в замок, відімкнула двері і ввімкнула зовнішнє світло. Загрозлива тінь перетворилась в знайому картинку брата, який сидів.
- Що відбувається? - спитав він.
- Це я повинна питати в тебе. Я була дуже близькою до того, що виколупати тобі око своїми ключами. Чому ти спиш на ганку?
Він пройшовся руками по волоссю.
- Вибач. Коли я пішов вранці, то не взяв ключів. Нікого не було вдома, тому я приліг, щоб почекати тебе або маму і, мабуть, заснув.
Мій кров'яний тиск піднявся.
- Де ти був весь день і всю ніч? Ти пропустив свої читання. Мама дуже розізлилась.
Пері підібрав фарбу, яка лущилась на ганку.
- Я не хотів, щоб вона чула мої думки. Щоб знала, що я був з Вікі у ніч, коли її вбили.
Я схрестила руки.
- Ти не можеш вічно переховуватись від мами. Вона досить швидко все дізнається. Вона могла вже вихопити це з моїх думок. Хто ж її зна.
- Ти права. - Він похнюпив голову. - Мені зараз важко через це. Я відчуваю себе таким... винним.
Моє серце пришвидшилось.
- Через що?
- Через смерть Вікі. Якби я не залишив її саму, то, можливо, міг би її врятувати.
Вина того, хто вижив - подумала я.
- Або і тебе би вбили - я постаралась бути вдумливою і сказати те, що правильно, в той же час всередині думаючи про те, чи правду він каже. Не могла повірити, що думаю таке про свого брата.
Я подивилась на місяць, який яскраво осяював ганок. Тоді ідея і сформувалась. Підскочив адреналін і моя енергія повернулась
Пері повільно встав.
- У всякому разі, вибач, що налякав. Я піднімаюсь нагору поспати.
- Чекай, - сказала я, хапаючи його руку. - Ти можеш загладити провину.
- Як?
- Ходімо зі мною в "Королівський двір", в кімнату Вікторії, спробуй з нею зв'язатись.
Він зблід.
- Вона може сказати тобі, хто її вбив і тоді це жахіття скінчиться.
Пері погодився примусово піти зі мною. Ми дістались "Королівського двору" незадовго до опівночі.
- До речі, - спитав Пері, керуючи авто, - як ти плануєш потрапити в її кімнату?
Я посміхнулась.
- В мене є свої способи.
Він підрулив до головної будівлі. Я сказала Пері почекати мене в авто. Надіялась, що моторошний чоловік був все ще за своїм столом. Він там був і впізнав мене, коли я зайшла, а дзвіночок продзвенів із закриттям дверей.
- Що я можу зробити для Вас? - спитав він нервово.
Мої сподівання були на те, що він вирішить, що я з копами, адже бачив мене на місці злочину з Гебріелем. Якщо так і буде, то все виявиться простішим, ніж я думала. Мені навіть не доведеться стріляти очима або відкидати волосся.
- Мені знову потрібний ключ від кімнати.
Він засумнівався, ніби щойно допетрав, що в мене може й нема права бути тут.
Я додала:
- Повинна розібратись нарешті з місцем злочину, щоб ви повернули собі кімнату.
Я зблиснула посмішкою, сподіваючись, що він не помітить як я нервувалась. І додала:
- Як Ви і сказали, ті групки смерті заплатять вам багато баксів, щоб лишитись там.
Він цього він пожвавився і кількома хвилинами пізніше я тримала ключ від кімнати 108 у своїй руці. Я повернулась до авто, де Пері пітнів на місці водія.
- Отримала?
Я погойдала ключами перед ним.
- Ніколи не сумнівайся в сестрі.
Ми під'їхали до місця, за декілька дверей від кімнати Вікторії і переконались, що ніхто не бачив, як ми туди прокрались і зайшли. Я хиталась, роблячи кроки, немов випила три чашки кави.
- Мені це не подобається, - прошепотів пері, коли я зачинила за нами двері. Він потягнувся до вимикача і я взяла його за руку.
- Що? - спитав він.
- Якщо ми не хочемо наразитись на підозри, то краще лишити світло вимкненим.
- Але тут темно. І, знаєш привиди.
- Тобі що вісім років? Вдосталь світла проходить крізь жалюзі. І з яких пір ти боїшся привидів? Ти заробляєш на життя розмовами з ними!
- Ага, - сказав він. - Маленькі старі жіночки, що померли від артриту зв'язуюються зі мною, щоб сказати онуками про заховані гроші в їх кошиках з в'язанням. Не вбиті дівчата, з якими я, як ти знаєш, переспав!
- Все буває вперше, - я натиснула йому на плечі, змушуючи сісти на ліжко.
Він підскочив.
- Клер! Не туди! Її тут вбили!
- Циць. Стиш голос. Добре - я показала на стілець в кутку. - Сядь там. Просто сконцентруйся і давай закінчимо до того, як нас упіймають.
Він сів у крісло і заплющив очі. Я бачила цей вираз на його обличчі тисячі разів. Підборіддя біля грудей. Довгі повільні вдихи. Ніякого звуку або руху. Йому потрібна була абсолютна тиша для
глибокої концентрації, що потребував його дар для роботи.
Я дивилась довкола у темній кімнаті, повній тіней. Холод пройшов через мене і я потерла плечі. Знову ж я пораділа, що маю свій дар, а не дар Пері.
Але я надіялась, що він зможе покликати її . Можливо, все дійсно так просто. Вона скаже, хто це зробив, і все закінчиться.
Пері рівно сів і його очі різко відкрились.
- Вона тут? - прошепотіла я.
Він підняв палець, щоб втихомирити мене і повільно оглянув кімнату, поки його очі не спинились на кутку. Він встав і підійшов ближче.