Дружина пообіцяла, що нікому не скаже, але терпцю їй стало не надовго, і вона поділилася радістю з сусідкою.
Дроворуб, дізнавшись про це, розлютився, але потім заспокоївся й став думати-гадати, чим тут можна зарадити. Нарешті надумався.
Опівночі він вирушив у ліс, розкидав навколо дерева трохи монет та коштовностей, трохи понавішував на гілля, а в ставок неподалік укинув два великих глеки. Потім повернувся додому, а щойно зайнявся ранок, повів дружину в ліс показати свої скарби.
Поглянь-но, мовив він, не інакше, як уночі випав золотий дощ. І на землі золото, і на дереві поначіплялось!..
Дружина неабияк здивувалася, але, побачивши, що на гіллі висять золоті монети, таки повірила, що вночі пройшов золотий дощ.
О, диви! знову вигукнув дроворуб. Ще й глеки в ставку ростуть! Та такі великі!
Дружина
втупилася в воду і справді, там стояло два великих глеки.
Дроворуб з дружиною позбирали золоті монети й коштовності і повернулися додому.
А тим часом дружина торговця розповіла своєму чоловікові, що їхній сусід дроворуб знайшов у лісі скарб. Торговець побіг до царя й розповів про дроворуба і його знахідку. Цар звелів привести дроворуба та його дружину і кинути у в'язницю. А наступного дня дроворуб постав перед царем.
Признавайся! звелів цар. Ти справді знайшов у лісі неоціненний скарб? Так чи ні?
О царю! смиренно мовив дроворуб. Вас підманули, не інакше! Хіба ж можу я, ваш покірний слуга, брехати вам?
Гей! гукнув цар сторожу. Прив'яжіть, дроворуба до стовпа і приведіть його дружину. Коли вона підтвердить, що він таки знайшов скарб, ми скараємо цього брехуна на смерть!
Дроворуба прив'язали до стовпа, а дружину привели до царя.
Дивись мені, суворо попередив цар, не думай брехати! Це правда, що твій чоловік знайшов скарб?
Свята правда, пресвітлий царю! злякано відповіла жінка. Знайшов мій чоловік скарбі Це сталося вчора, після того, як пройшов золотий дощ, після того, як у воді повиростали великі-превеликі глеки!..
Що?! сердито вигукнув цар. Який золотий дощ? Які глеки повиростали у воді? Чи ти при своєму розумі, жінко? Що ти верзеш?
Правду вам кажу, достославний царю! наполягала дружина дроворуба. Так усе й було, як кажу!
Женіть їх обох з палацу у три шиї! аж почервонів від люті цар. Ця жінка, певно, зовсім зсунулася з глузду!
Таки правда ваша, царю! погодився перший радник царя. Вона не при своєму розумі!
Слід було раніше про це здогадатися! невдоволено буркнув цар. Повернувся та й пішов у свої царські покої.
РІПКА
ДТа от настала зима, вдарили люті морози, а старий селянин наче й не думав викопувати ріпку. Лише навесні викопав її. А ріпка виросла велика-превелика.
І треба ж такому статися, що на той час через село проїздив володар округи зі своїм почтом. Паланкін, у якому сидів вельможа, несло аж восьмеро слуг. Коли володар побачив дідову ріпку в дворі, то дуже здивувався.
Бути такого не може! вигукнув він.
Дива, та й годі! підхопив почет.
Ти мусиш послати це чудо нашому цареві! мовив вельможа старому селянинові.
А що ж я буду їсти? спитав селянин.
Як, ти хочеш з'їсти цю красуню-ріпку? вражено вигукнув вельможа. Ні, цьому не бувати! Подаруй ріпку цареві якомога швидше!
І вельможа сів писати цареві листа: мовляв, так і так, у вашій державі під захистом закону та справедливості вродила величезна ріпка, жоден з підданців негідний мати собі таку ріпку; отож прийміть од людини, яка її виростила, скромний дарунок.
Цар утішився, прочитавши послання, хоч і не знав до пуття, що він робитиме з такою величезною ріпкою. Та все ж подарунок прийняв. Вельможу цар винагородив, підвищивши в чині, а селянина грішми.
Царські слуги забрали дідову ріпку й понесли в царські хороми, а старий селянин стояв серед двору, розгублено дивлячись на гроші. З'їсти їх він не міг, купити щось теж не міг царський дарунок!
А поміщик, що колись витолочив селянинове поле, втратив спокій і сон, бо йому теж хотілося чимось заслужити царської ласки. «І пощастило ж, кому не треба! заздрісно думав він про селянина. Таке багатство дістав за якусь ріпку! Що б його подарувати цареві від себе, аби заслужити його високої ласки?»
Думав він, думав, аж поки надумався. Пішов до вельможі, який колись порадив піднести цареві ріпку, дав йому грошей і попросив написати послання цареві.
Прочитавши послання, цар згадав про ріпку, яка була йому зовсім ні до чого, і подумав, що йому знову хочуть підсунути непотріб.
Коли поміщик постав перед царем, той суворо спитав його:
Ну, кажи, чого прийшов?
О пресвітлий царю, шанобливо схилився в уклоні поміщик, я привів вам у дарунок свою доньку.
Цар дуже зрадів, коли побачив молоду та гарну дівчину.
А тобі, вдоволено мовив він поміщикові, я подарую напрочуд коштовну й рідкісну річ. Їй просто ціни немає!
Він ляснув у долоні. Слуги внесли величезну ріпку й поклали перед поміщиком. Хоч як був поміщик прикро вражений, усе ж не міг виказати свого невдоволення. Довелося йому забрати ріпку з собою. Вдома він
викинув її на помийницю.
А селянин, побачивши, що його ріпка гниє на поміщицькому задвірку, вигукнув: