До свого двору Нандука повернувся так, ніби нічого й не сталося.
Цілий день Лакшмана чекав з річки сина, а ввечері, не дочекавшися, прибіг до сусіда:
Нандуко, Нандуко! Де мій син? Чого він не йде додому?
Ой, сусіде, сусідоньку! каже, ніби згорьований, Нандука. Велика біда спіткала нас із тобою. Поки я здійснював обмивання, прилетіла ластівка і вкрала твого сина.
Ластівка вкрала сина?! не повірив Лакшмана. Схаменися, сусіде, що ти верзеш! Та хто тобі повірить, що ластівка може схопити семирічного хлопця й летіти з ним? Зараз же ходімо до судді!
Нандука й не думав опиратися.
От прийшли вони до судді. Лакшмана виступив наперед і каже:
Шановний пане! Всі знають, який ти мудрий і справедливий. Тож розсуди нас. Цей брехливий чоловік каже, що ластівка вкрала мого сина. Ластівка схопила семирічного хлопця й полетіла з ним! Накажи злодієві віддати сина!
Вислухавши Лакшману, суддя мовив до Нандуки:
Негайно віддай чоловікові його сина! Ти що ж маєш нас за дурнів?! Ану відповідай!
Де ж я візьму того сина, коли його вкрала ластівка? каже Нандука.
Усі, хто чув їхню розмову, обурились:
Та що він вигадує! Хіба ж ластівка підніме такого великого хлопця? Бути цього не може!
А Нандука всміхнувся й каже:
Де миші з'їдять чавунний казан, там і ластівка вкраде семирічного хлопця.
І він розповів судді, як колись покинув у сусіда чавунний казан і що з того вийшло.
Суддя засміявся й мовив:
Лакшмано, поверни Нандуці казан, а ти, Нандуко, віддай Лакшмані сина. Помиріться й не сваріться більш.
Так сусіди і зробили.
Відтоді в селі й кажуть: де миші з'їдять чавунний казан, там ластівка вкраде семирічного хлопчика!
МАЛЕНЬКЕ МАНГО
Яспечного дня подорожній ішов з одного села в інше і побачив тінистий, чарівний гай. Серед гаю росло крислате мангове дерево. Віття й листя його було таке густе, так поспліталося, що жоден промінчик палючого сонця не пробивався крізь зелене шатро.
Хоч і не було коли, проте стомлений подорожній вирішив завернути в той гайок і перепочити. Зайшов під густе віття мангового дерева й сів, прихилившись спиною до могутнього стовбура. А навколо буяли барвисті квіти, шепотілися трави, у верховітті заливалися співом пташки, що знайшли собі прохолодний сховок у густезній кроні. Час від часу налітали пориви лагідного вітерця й приємно холодили тіло.
Посидівши трохи, подорожній простягся на зеленій смарагдовій травичці, заклав руки за голову й задивився нагору, на могутнє віття.
«Яке могутнє та високе дерево! думав він. Любо дивитися на нього, очей не відведеш! А які маленькі плоди! Вони теж чудові і, певно, вже дозріли й напрочуд смачні. Мабуть, той, хто створив це дерево, дбав найперше про пташок, яких тут безліч. Справді, мав голову на плечах той, хто створив таке корисне для всіх дерево!»
Подорожній потягнувся й знову задумався, дивлячись угору. «А от я зробив би трохи інакше, знову почали снуватися його думки. Таке величезне дерево і такі малесенькі плоди! Та вони ж не більші за яблуко! Як на те пішло, творець цього дерева не все до пуття розважив. Узяти кокосову пальму: вона куди менша за мангове дерево, хоч тінь дає таку, що ледве чи й одна людина сховається спечної днини, а проте, горіхи завбільшки як моя голова! Або гарбуз: стебло в нього мале й тонке зате який величезний сам, наче гора! Ні, тут таки щось недодумано!»
От до чого дійшов своїм розумом подорожній. Втішений тим, що знайшов ваду у самій природі, він гмикнув, заплющив очі й незчувся, як задрімав.
Та невдовзі він аж підскочив спросоння щось боляче вдарило його по лобі. Протерши очі, він став роздивлятися довкола, але ніде нікого не було. А біля нього лежало стигле манго. Воно зірвалося з гілки і впало просто на подорожнього.
Він потер забите місце, а тоді взяв манго й поклав собі на долоню. «Як усе ж таки добре, подумав він, що манго родяться невеличкі. А коли б вони були зовбільшки як кокосовий горіх що тоді? Не спочивати б мені отут, не милуватися чарівним гаєм, не тішитися ніжним пташиним співом. Ні, природа добре знає, що робить!»
Подорожній звівся на ноги, ще раз удячно поглянув на маленьке манго й бадьоро пішов далі своєю дорогою.
КМІТЛИВИЙ ДРОВОРУБ
ЖАле серед дроворубових сусідів були такі, яким здавалося, що дроворуб і його дружина живуть надто вже тихо та мирно: тож і почали вони їм дошкуляти, де тільки могли.
Якось дроворуб подався в ліс. Виліз на дерево, щоб нарубати сухих гілок, і зненацька глянув униз. Глянув і очам своїм не повірив: між корінням дерева лежала велика перлина.
«Звідки вона тут узялася? здивувався дроворуб. Ану ж подивлюся, що воно буде далі».
Дроворуб принишк, вряди-годи позираючи вниз, на могутнє коріння. Чекати довелося недовго. З нірки вискочила мишка й поклала біля перлини іще одну, а тоді знову шмигнула в нірку.
«Еге, там, певно, цілий скарб схований!» промайнуло в голові у дроворуба. Він зліз на землю, розкопав мишачу нірку й побачив купу золота та самоцвітів. Забувши про свої дрова, він мерщій побіг додому й розповів про щасливу знахідку дружині.
Тільки ж дивись мені, додав дроворуб, нікому жодним словом не прохопися про наш скарб!