Таким чином, твориться позачасовий, чи надчасовий, міф. У раю час має інші виміри, для богів «один день, як тисяча літ, і тисяча літ, як один день». Цей гранично короткий, але безмежний у своїй духовно-емоційній наповненості-період втраченого раю співвідноситься лише з майбутнім, з голубою «даллю», якою марять усі романтичні персонажі письменника. Чому ж Єва втратила рай? І в чому надія на віднайдення його? Однією з причин бачиться нежиттєздатність романтичного максималізму, а відтак і утверджуваної романтичної світобудови, відкидання гуманістичної етики.
Вигнані з раю несуть у собі вину за те, що на місці зруйнованого життєвого укладу утвердилася «нова дичавина» і нове міщанство, що «цезарем майбутньої імперії» стане світовий мільярдер або світовий чиновник. Так бачиться прийдешнє романтичній Бянці.
Що ж до надії, то її у міфологізованій світобудові Хвильового символізує Марія людська і Божа мати, материнське всепрощення й любов. Це вона зявляється перед внутрішним зором комунара-чекіста у перших рядках новели «Я (Романтика)»: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». ...«Воістину моя мати втілений прообраз
тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати наївність, тиха жура і добрість безмежна» [1, 322]. Убивши матір, герой опиняється серед мертвого степу, а над «тихими озерами загірної комуни» зникає світле видиво Богоматері. Дмитрій Карамазов у «Вальдшнепах» сповідується, що стати закінченим фанатиком, бездумно вбивати в імя дорогої йому ідеї заважає все той же образ Богоматері, любов до ближніх, якої він і хотів би позбутися, але не здатен убити в собі людину. Недарма Марією названо і героїню «Арабесок» уособлення поетової музи, романтичної мрії, натхнення. А в фантасмагоричному сні Бянки «маестро Дантон» намагається довести свою правоту дон Кіхоту. «І його древній каламар, що з нього падають ножі дві сотні літ, зачаровує такою незвичною деталлю, як спогад, коли він уперше взяв у руки перо й з тривогою вивів першу літеру. Це була «М». Мисль? Милість? Мятеж? не знає, але ѵвін думає, чи не була то Марія» [1, 532]. Лише в ній, як в уособленні Любові й Материнства надія на віднайдення втраченого раю і втраченого часу.
Марія Божа, й вселюдська мати' центральний гуманістичний символ новели «Я (Романтика)». У цьому високхуграгедійному творі, чи не най-сильнішому у прозовому доробку письменника, автор безстрашно аналізує одну з основних колізій часу колізію гуманізму й фанатизму. Розкривається суперечність між одвічним ідеалом любові і тим фанатичним служінням абстрактній ідеї, доктрині, яке, мов ненаситний молох, зрештою, вимагає зректися всього людського. У трактуванні основного конфлікту твору помітний вплив антропософських ідей, досить добре знаних серед української мистецької інтелігенції 20-х років. Важливим у художній концепції новели є розвінчування фальшивої романтики, яка заступає собою традиційні етичні цінності. Заполоненого сумнівами героя-чекіста,
«главковерха чорного трибуналу комуни», Хвильовий ставить в екстремальну ситуацію неминучого вибору. Роздвоєне єство я-оповідача розкривається в його внутрішніх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання. Він свідомий, того, що «воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків» |1, 337]. Він весь час подавлює в собі почуття відрази до вартового-дегенерата й садиста-доктора, намагається виправдати те, що не піддається виправданню. Ці лаконічні й виразні деталі раз у раз зявляються в тексті: «В їхніх руках пляшки з вином, і вони його пють пожадливо-хижо. Я думаю: «так треба»; «у дегенерата низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутой ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки» [1,325, 324].
Але засудити дегенерата означає засудити й частку власної душі, власні романтичні захоплення, які не витримали випробування дійсністю: «Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни» [І, 326]. Новелу «Я» в певному розумінні можна вважати порубіжною між ранньою романтичною творчістю письменника і його пізнішими викривально-сатиричними, написаними в обєктивній манері, оповіданнями. Розвінчування романтики я-оповідача це й драматична ревізія власної романтичної віри. Саме значимість філософської, етичної колізії надає творові символічного звучання.
Емоційне враження від твору підсилюється формою сповіді героя розповіді від першої особи. Тут немає обєктивних сторонніх оцінок, авторського всевідаючого втручання. Натомість майстерне використання внутрішніх монологів, акцентація символічних деталей, які-несуть у структурі твору величезне смислове навантаження, допомагає чітко розрізняти позицію героя й ніде прямо не висловлену авторську позицію, авторські оцінки.
Героя підтримує віра у майбутню «загірну комуну», але цю високу віру вже важко примирити з потворною дійсністю. Свої мрії, «один кінець своєї душі», 'він «ховає від гільйотини» [І, 3271 у затишній материнській хаті, де завжди горить лампада перед образом Богоматері, де чекає мятежного заблудного сина прощення й ласка. Але таке роздвоєння не може тривати довго. Не можна зоставатися людиною, якщо служиш дійсності, схожій на зграю голодних вовків. Настав неминучий момент, коли «схопили нарешті й другий кінець моєї душі» [І, 322]. У незмиренній суперечності зіткнулися .найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обовязок перед матірю і революційний обовязок, служіння найдорожчій ідеї. Він ще пробує якось відстрочити фатальне рішення («я чекіст, але я і людина»), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розвязку неминучою. . Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заложником могутньої системи. Навіть у синівському праві в останню годину «з матірю побуть на самоті» героєві вже відмовлено. Коли чекіст підходить вночі до віконця материної камери, поряд миттю виростає постать вартового-дегенерата, «вірного пса революції» на чатах. Герой тоскно подумав: «Це- сторож моєї душі» [І, 334] і покірно побрів геть. Саме цей епізод став, очевидно, моментом остаточного зламу. Не здатному на бунт, на відстоювання себе як суверенної особистості героєві зостається тільки виконати волю системи, зробити те, чого від нього ждуть недремні стражі його душі: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню» [І, 338]. Абстрактному видиву майбутнього принесено найбільшу жертву і найбільший злочин матеревбивство. Чекіста урочисто вітає дегенерат цей ідеальний представник суспільства, якому потрібні не повноцінні й незалежні люди, а бездумні фанатики. Ціною злочину оповідач остаточно прилучився до них. Йому ще десь «в далекій безвісті невідомо г-оріли тихі озера загірної комуни» [І, 339], але вже не осіняв їх образ Богоматері уособлення людяності й любові. Нікого не зігріє та далека холодна мрія серед пустельного степу.