Смертельно хворий Вадим («Синій листопад») намагається виправдати неприйнятну сучасність з висоти XXV віку «і що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє?» [1,208]. Не раз пристрасно стверджена великими гуманістами істина, що на сльозинці дитини не можна збудувати щастя людства, що ніхто не має права жертвувати іншими, що кожне людське існування абсолютна цінність, все це було відкинуте, і молоді максималісти знову шукають у майбутньому виправдань своїй антигуманній діяльності.
Не знаходять себе у сірій, буденній епосі Уляна, Бянка («Сентиментальна історія»), горбун Альоша («Лілюлі»), в якого «очі нагадують Голгофу» [І, 360]. Для всіх цих революційних романтиків теперішнього часу ніби й немає. Вони почуваються закинутими (в екзистенціалістському розумінні цього терміна) у це міжчасся, в цю потворну міщанську дійсність, де можна не жити, а лише жертовно терпіти. «Це радість терпіння», «не героїчні будні, а героїчне терпіння» [І, 195, 198] так визначала свій стан ще одна романтична героїня Хвильового Вероніка у «Силуетах». Ще недавно «плакатна» Вероніка почувається неприкаяною й самотньою в пореволюційній дійсності. Так само немає в ній місця і самозреченій чекістці Маряні, яка прямо з гімназичної лави кинулася у вир революційних боїв, плекаючи красивий романтичний ідеал. Але він виявився ілюзорним. Революційні романтики поставили абстрактний, умоглядний задум, намагання насильно ощасливити світ над самоцінністю людської індивідуальності, відкинули традиційну мораль і за цей абстрактний романтизм закономірною платою був крах ілюзій, відчуття спустошеності, коли замість гармонійної дійсності, яку вони хотіли вибороти, постав хаос і руїна.
Ставлення до таких персонажів неоднозначне. Вони і жертви часу, жертви історії, але ж частково й винуватці (принаймні не можуть не мучитись безвинною виною за причетність до всього потворного, що спричинилось їхньою діяльністю). Всупереч палким мріям таких, як Маряна й Вадим, у пореволюційній дійсності почуваються господарями не вони, а ті самі обивателі, пристосуванці, проти чиїх замшілих ідеалів і велася боротьба. Чекістка Маряна опиняється на обочині життя. (Найвиразнішим символом цієї обочини постає замкнена в собі, ніби відгороджена від світу незримими мурами заміська санаторійна зона в однойменній повісті М. Хвильового.) Натомість господарями знову стали невмирущі крамарі й столоначальники, як Марянині батьки Аркадій Андрійович та Степанида Львівна. Світ, здавалося, перевернувся й переплавився в революційних огнях, а між тим для Степаниди Львівни масштаб змін обмежується лише новими назвами посад все у тій же незни-щеній канцелярії та ще новими портретами на стіні: «А в кімнаті, де висів раніш Олександр II, Николай II, а також білий генерал на білому коні, висять: Ленін, Троцький, Раковський і манесенький портрет Карла Маркса» [1,285].
Виразне притчеве звучання має новела «Сентиментальна історія». Дещо ідеалізована романтична героїня, чиста й наївна Бянка, щиро захоплена революційними перетвореннями, в огні яких загинув її старший брат. Але
скоро вона побачила, «що прийшла якась нова' дичавина і над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатщини» [І, 488]. Вся «Сентиментальна історія» може бути прочитана як життєпис втраченого покоління, трагічна історія безнадійних пошуків втраченого часу. Бянка намагалася протиставити свій романтизм брудній правді життя. Катастрофічна розбіжність між ідеалами і «новою дичавиною»,
«наманікюреним віком» джерело трагедії і для кращих представників нового покоління (як Бянка, як Хлоня в «Санато-рійній зоні»), і для недавніх учасників революційних подій.
У багатьох романтичних творах Хвильового звучить туга за якимось втраченим часом, втраченим раєм короткою миттю втіленого ідеалу. Це, у цілковитій згоді з романтичним світоглядом, період битви, збройного повстання, високого духовного пориву. Лише ці легендарні дні, власне, не конкретно-історичний час, а ідеалізоване втілення в ньому своїх романтичних марень, коротку мить співпадання мрії та дійсності, персонажі Хвильового вважають своїм, теперішнім часом, до якого постійно звернені їхні ностальгічні помисли. Це «той дикий і тривожний час, коли люди ходили голі й голодні й були велетнями й богами». Тоді «всі пізнали таємну даль, але той час уже не прийде ніколи, як не прийде ніколи и голуба молодість» [І, 521].
, Наслідки революційного перевороту його самовіддані учасники, як от «товаришка Уляна» в «Сентиментальній історії», оцінюють як крах марних ілюзій, як вигнання з раю. «Справа в тому, пояснює причини своєї внутрішньої спустошеності комуністка Уляна, що ви ніколи не були в ролі Єви і ви ніколи не зможете затоскувати за раєм, як я й тисячі нас, надломлених людей громадянської війни. ...Ви ніколи не були на тому березі, і ви нічого не знаєте. Тільки ми, і тільки нас вигнали відтіля. І от ми ходимо з тоскою. Боже мій, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Під її сонцем не тільки внутршній світ кожного з нас перетворювався й робив нас ідеальними, мало того: ми фізично перероджувались. Клянусь вам! Навіть фізично це були зразкові люди» [І, 502].