Прекрасна загірна комуна для Хвильового завжди була ідеалом гуманізму, романтичною гармонійною світобудовою, де все заради людини. Його пристрасна віра в комунізм це віра в прийдешнє торжество гуманізму, партії, «де на людину дивляться як на скарб світовий і де всі, як один, проти кари на смерть» (П. Тичина). 1 непрощенний гріх героя «Я» цей апофеоз злочинної антигуманності не міг наблизити прекрасну легкосиню даль вимріяного майбутнього. На ріках невинної крові не могло
постати гуманне суспільство це тверезе попередження звучало тоді і у Хвильового, і в Тичини, і в Плужника, і в Куліша, цим пафосом гуманізму перейнята вся література розстріляного відродження..
Новелу «Я» супроводжує авторська присвята «Цвітові яблуні». Вона породжує ланцюг аналогій, дає змогу глибше простежити визрівання творчого задуму. Хвильовий був пильним учнем М. Коцюбинського, сліди цього навчання можна знайти в багатьох його творах. Ще М. Зеров звернув свого часу увагу на сюжетну подібність новели «Пудель» і «В дорозі» Коцюбинського. У «Я» та «Цвітові яблуні» авторів цікавить персонаж з роздвоєною свідомістю. Але у Коцюбинського конфлікт між трагічними батьківськими почуваннями і невпинною роботою письменницької памяті, для якої навіть момент смерті дитини стає творчим матеріалом, розвивається поза контролем свідомості героя, поза його волею. Він страждає, зневажає себе, але не владен будь-що змінити. Творча, життєствердна сила торжествує. Хвильовий також намагається розкрити глибини підсвідомості персонажа. Але при цьому показує, що він сам несе повноту відповідальності за вчинене. Коли герой Коцюбинського карається безвинною виною, і пережите страждання залишає надію на просвітлення, духовне одужання, то егоїстичний доктринер Хвильового такої надії позбавлений. Його вибір був свідомим, і злочин його непрощенний.
Схожий мотив зазвучав пізніше у новелі М. Хвильового «Мати» (1927), де сильніше наголошено на розумінні синівського обовязку не лише як обовязку перед матірю, але й ширше перед нацією, батьківщиною, якої так само не вибирають. Новелу написано в «сказовій», легендарній манері, у читача виникають виразні асоціації то з мотивами народних пісень, козацьких дум, то з гоголівським '-Тарасом Бульбою». В історії вдовиних синів Остапа й Андрія віддзеркалилася вся трагедія народу, розділеного барикадами громадянської війни. Доля виводить хлопців із рідної хати у ворогуючі табори. Кожен з них у фантастичному засліпленні виборює ілюзорні вищі ідеали, нехтуючи найсвятішим. Бо коли гордишся, що «рід розпадається, а клас стоїть» (Ю. Яловський), то й братом, і навіть матірю легко пожертвувати в бою. До того ж, чужа всезагальному озлобленню мати «ніяк не хотіла зрозуміти, що її сини в різних таборах,, що десь на донських степах Остап і Андрій кидаються один на одного, як розлютовані звірі, і що, можливо, десь вони вже у мертвій схватці» [І, 541]. Врешті єдинокровні брати-вороги сходяться на порозі материнської хати. Червоноармієць Андрій має змогу на очах у матері помститися ненависному білогвардійцеві Остапові. Тепер єдине бажання старої матері вмерти, хай і від синової руки: «Недарма ж їй до болю хочеться вмерти, недарма. І тоді враз гупнуло. То Андрій, гадаючи, що на ліжкові лежить його брат Остап, поспішає виконати свій громадський обовязок... Мати навіть не встигла скрикнути. Матері вже не було» [1,546].
В імя нових ідеалів стару мораль, старі святині поспішили проголосити шкідливим пережитком. Проте письменник прозірливо показав, як надто дорогою ціною оплачена перемога приводить до неминучої втрати людського в людині. На тлі інших блискучих новел Хвильового «Мати» іноді видається надто простолінійною, плакатною. Авторові хак важливо дати точний діагноз суспільної хвороби, що мислитель, публіцист часом перемагає художника. Романтичне буяння фарб, молода залюбленість у сам «запах слова» тут. як у бага гьох пізніших творах письменника, поступається тверезішому аналізові.
Хвильовий-романтик умів бути й пильним спостерігачем, 'аналітиком дореволюційної дійсності. Критичний, сатиричний струмінь зявляється уже в ранній його прозі. Пізніше він на якийсь час стане домінантним, і Хвильо-вий-сатирик дасть такі свіфтівської сили сатиричні шедеври, як «Іван Іванович» та «Ревізор». У дебютних «Синіх етюдах» сатира представлена оповіданнями й новелами «Колонії, вілли...», «Свиня», «Кімната ч. 2», «Заулок», «Шляхетне гніздо».
Сюжет «Свині» змонтовано з ряду відразливих картин, епізодів брудного, сповненого дрібязкових чвар і взаємних принижень «нового» побуту відповідальних радянських чиновників. Паноптикум «совбаринів» складають «христосик Карло Іванович», сповнений пихою вальяжний Райський, котрий вже навіть не може так собі підтримувати розмову, а лише робити «доклад по питанню», і нарешті «конфектний, карамельний» підлабузник Пєтушков. Про останнього «так думають: тут відповідальний там, там відповідальний тут» [1,256]. У респектабельному «керівному» будинкові мешкають і їхні достойні подруги: вульгарна й егоїстична Хая і сварлива Яблучкіна, їхні стосунки окреслено з вбивчою точністю: «Стіна. За