Після завершення цього прийому козаки нарешті могли вільно гуляти Бахчисараєм. А це було чудове місто! Адже не лише біля ханського палацу росли пишні сади не менш гарні та розкішні, вони оточували місто та палаци татарської знаті. Окремими кварталами селилися ремісники: зброярі, мідники, ткачі, ювеліри, кравці, шевці. Ледь чи не сотня майстерень виготовляла ножі, що вирізнялися дуже високою якістю. Місто мало багато кофеєнь і буза-хані , мануфактурних крамничок, що розташовувалися у камяній, критій куполом будівлі базару та спеціалізувались на заморських і місцевих товарах, чотири громадські лазні.
Але перше місце, куди пішов Тимофій, був Успенський печерний монастир. Тиміш, який неочікувано спокійно, зважаючи на його запальний характер, серйозно і з розумінням сприйняв той факт, що йому доведеться залишитися в Криму заручником, пішов із ним.
Піднімаючись камяними сходами до монастиря, Тимофій окинув поглядом
урочище Маріам-Дере вузьку ущелину, порослу лісом серед невисоких і стрімких сірих гір із плоскими вершинами. Гарна тут місцевість!
Увійшовши до висіченого у скелі храму, заснованому на тому самому місці, де за легендою простому пастухові явився óбраз Богородиці, Тимофій опустився на коліна. Думки його плуталися, збивалися багато про що хотілося попросити Пречисту Діву. Але, нарешті, він зашепотів молитву, просив милості й заступництва не так для себе, як для своєї країни і свого народу. Уже майже закінчивши молитися, Тимофій прошепотів: «Пані моя, Богородице, захисти рабу Твою Ірину!»
Дорогою з монастиря Красунчик оглянувся, щоби запамятати це святе місце: чи повернеться він сюди коли-небудь ще? Поруч щось щебетав Тиміш, але він не слухав його балаканини. З легким серцем вертався Тимофій до Бахчисарая.
Молоді люди вирішили погуляти на базарі, але їм не пощастило там вони зітнулися з Гаяне, дочкою Аветика, та з її вірною служницею. Не раз вона начебто випадково траплялася на очі молодим козакам у коридорах будинку свого батька. От і тепер чорні очі Гаяне радісно сяяли над рожевою чадрою.
А, Тимофей-ефенді, із задоволенням вимовила дівчина імя Тимофія. А що ти отут робиш?
Взагалі-то, ми гуляємо, не зовсім любязно відповів Тимофій.
Ця кралечка йому набридла. Він чудово розумів, що на перший погляд випадкові зустрічі в коридорах будинку зовсім не випадкові. І якщо раніше така увага красуні йому підлестила б, то тепер це спричиняло лише роздратування. А Гаяне нахабно роздивлялася його. «Могла би привітатися і з Тимошем» невдоволено подумав Красунчик, але дівчина немов не помічала Хмельниченка.
А провести ти мене додому, ефенді, раптом попросила Гаяне.
Тимофій здивовано скинув на неї очі цього ще бракувало! Служниця хихикнула, а Тиміш відвернувся, щоби сховати усмішку.
Для мене було б величезною честю пройтися з тобою поруч, моя панно, але боюся, що це буде непристойно. Адже я стороння для тебе людина, відповів він.
Але ти козак! Ти нікого й нічого не боятися! капризно відповіла Гаяне. Хіба не говорять про вас, що ви шайтани! Ти не боягуз, отже, провести мене!
То ми нікого й нічого не боїмося, крім одного, що можемо скомпрометувати жінку, а це для нас безчестя, твердо відповів Тимофій. Він починав дратуватися від такої настирливості.
Ти... Гаяне наморщила чоло, згадуючи потрібне слово, лицар, і по вашому звичай мусиш виконувати все, що вимагати від тебе твоя пані! не вгамовувалася дівчина. Інакше це для тебе... вона знову запнулася, згадуючи, як вимовляється слово, ганьба! Так, ганьба й безчестя відмовити пані!
Звідки ж такі пізнання про лицарську честь? єхидно встряв у розмову Тиміш, допомагаючи своєму приятелю вийти з цієї ситуації. Та й ти не його пані, тож нічого від нього вимагати не можеш!
Гаяне! різкий окрик змусив усіх здригнутися.
Служниця Гаяне злякано шарахнулася, а потім забігла за спину своєї панночки. На щастя для Тимофія, звідкись зявилася Айбану, дружина Аветика. Вона щось швидко і гнівно татарською мовою говорила дочці. Гаяне знітилася та, опустивши голову, пішла геть. Але однаково, проходячи повз хлопців, зухвало підняла очі на Тимофія. «А дідько б ухопив цю дівку! зло подумав він. Прилипла, наче репях до свитки! Ще подумають про мене й неї казна-що та змусять одружитися?!»