Розділ ІІ. ПАННОЧКА ХРИСТИНА
А ще обидва береги Дніпра були одягнені в розкішний зелений каптан плавнів, порізаних сотнями маленьких озер, проток, струмочків і єриків, порослих високим очеретом. Проте найзнаменитішою була плавня Великий Луг , яка починалася біля острова Хортиці й закінчувалася трохи вище від Микитиного Рогу. Заплутані, зарослі очеретом і рогозом, протоки і проливи Великого Лугу козаки-запорожці знали як свої пять пальців і почувалися там удома, справедливо називаючи велику плавню батьком, а Січ матірю.
Певний час цей прекрасний край був безлюдним і пустельним, а єдиними його мешканцями стали дикі звірі та птахи. Утім, козацтво вдихнуло живу, палку душу в цю землю вона позбулася своєї самотності, пробудилася від безмовного забуття, і в ній бурхливо закипіло життя. Усяка людина, котра приходила сюди, ставала вільною. Кожен, незалежно від походження чи національності, міг стати вільним козаком. Українці, поляки, московити, білоруси, литовці, болгари й волохи, татари та жидовини будь-хто з них був на Січі бажаним гостем. Кожен був рівний іншому у правах та обовязках. Тут стиралися станові кордони, тут вибирали і зміщали кошових отаманів усім миром, кожен цінувався за хоробрість та воєнне молодецтво, а не за багатство та знатність. Але головними вимогами, незмінними із плином часу, за якими будь-яку людину приймали на Січ, були насамперед прийняття православної віри і знання козацької мови .
Хлопи й міщани, що тікали від неволі та панського гніту, перетворювалися на воїнів безстрашних і лютих, які не знали поразки ані на суші, ані на морі. Не раз козаки здійснювали зухвалі набіги на татарські міста та улуси, не раз відважно виходили в Чорне море на легких чайках і нападали на Крим, а часом допливали й до самого Стамбула, грабуючи й руйнуючи його передмістя та звільняючи християнських рабів. Не раз Анатолійське узбережжя Османської імперії здригалося від жаху, несподівано зачувши бій козацьких литавр, що означав початок стрімкої та невблаганної атаки.
Запорізьке козацтво несло варту на межі лісу і степу, обороняючи південні рубежі України, Речі Посполитої й Московського царства від татарських набігів. Не раз низові козаки перехоплювали загони татар, котрі поверталися з грабіжницьких набігів, та відбивали в них бранців і давали їм свободу. Слава Запорізького козацтва полинула далеко за межі України досягла навіть Західної Європи, де із захопленням говорили про степових лицарів, що не відають страху й поразки. Це справді були лицарі, для яких свобода, рівність і братерство найвища цінність у житті. Та все ж найдорожчою для запорожців була православна віра заради її захисту й оголювали козаки свої шаблі.
Хоробрі й войовничі низові козаки за звичаями вирізнялися простотою життя та чистотою моралі у самій Січі постійно жили тільки неодружені чоловіки, і жодна жінка, чи то сестра, чи мати, чи дружина козака, не сміла ступити на Січ. Такий звичай був вельми практичний присутність жінок серед такої кількості здорових і не забитих життям чоловіків могла істотно підірвати залізну військову дисципліну та стати причиною бридких сварок і перелюбства. Та й сам спосіб життя козаків був мало пристосований для створення сімей. Часто перебуваючи у воєнних походах, маючи постійні сутички з татарами, а в перервах між війною вдосконалюючи своє бойове мистецтво, козакам ніколи було піклуватися про сімї та віддаватися сімейним радощам. Утім, чоловіче товариство, хоч би яким відважним і хоробрим воно було, однаково потребує жіночої любові та ласки. Тому багато козаків і заводили сімї, але селили їх за межами Січі, у зручних і мальовничих урочищах та балках, що поросли дикими вишнями і грушами.
Українські селяни й містяни, які втікали від жорстокості панства, від неволі та боргів, а часом і просто в пошуках кращої долі, теж не завжди йшли на Січ. Багато хто разом із родинами селився в козацьких хуторах і зимівниках, обзаводився господарством, займався рибальством, полюванням та іншими промислами. Дехто наймався до січових козаків, сімейних або безсімейних, які теж мали власне господарство й потребували помічників та наймитів.
І все ж місця ці були досить безлюдні можна півдня їхати степом і не зустріти жодної живої душі. Проте поселенці цим не бентежилися, зводили житло, обзаводилися господарством, випасали худобу на широких нічийних луках, промишляли риболовлею, засушуючи і продаючи улов на ярмарках у великих містах та містечках України, але водночас не втрачали пильності часто татари