Пані Агафія Воловод у листі скаржилася на здоровя, на тугу за своїм старшеньким сином та слізно благала приїхати: «Синочку, милий мій, благаю тебе, поживи хоч одну зиму зі мною. Усі мене залишили молодшого братика твого ми минулої осені поховали. Донька заміж вийшла, чоловік покинув, а ти, мій соколе, зовсім уже забув мене, нещасну. Молю тебе Христом Богом, приїжджай!» Читаючи листа, серце Марка розривалося від жалю й почуття провини перед матірю, яку він так легкодухо залишив багато років тому. Тож хлопець вирішив неодмінно поїхати додому, а заодно спробував умовити й батька на подорож. Але старий Воловод, зло сплюнувши, навідріз відмовився, додавши:
Доки та вражина, проклята теща, не здохне з місця не зрушу! Хай би їй усю харю болячками висипало! А найбільша вискочила їй на язиці! А Гапка моя нехай не плаче не дівка вже, що їй у чоловікові потреба. Передавай від мене вітання й нехай вибачить мені, якщо зможе. А якщо ні, то Бог мені вже точно пробачить.
Тож вирішив Марко їхати один. Повідомивши курінному отаману, де його можна знайти, якщо хтось із приятелів шукатиме, зібрався хлопець у дорогу. А Тимофій, який був чудово обізнаний про сімейну драму родини Воловодів, запропонував своє товариство. Вирішив підтримати друга й мужньо віддати себе на поталу затятій пані Марисі, яка дуже не любила приймати гостей. Насправді ж Тимофієві зовсім не хотілося розлучатися з другом так надовго.
Такі були причини, що спонукали двох друзів залишити в літо 1647 року Микитинську Січ і пуститися в далекий шлях лиш удвох. Молодих козаків не бентежили небезпеки, які могли підстерігати їх у Дикому Полі вони розраховували тільки на себе, на свої шаблі і швидких коней. Обидва діти шаленої удачі не боялися ані Бога, ані чорта, ані татарина. Хоча Господь, напевно, був єдиним, кого обоє друзів усе ж шанували, поважали й побоювалися.
Тимофій згодом піднявся, натягнув прості полотняні шаровари, повязавши їх на вузьких стегнах поясом, і солодко потягнувся його широкі плечі з тонкими шрамами від бойових ран заграли налитими мязами. Він попрямував до свого коня, розсідлав
його й повів до води, напоїти.
Чудовий кінь Тимофія був татарської породи. За масть воронячого крила без єдиної світлої плямочки тварина справедливо отримала від свого господаря кличку Ворон. Його довгі грива і хвіст, ретельно доглянуті, у подорож були заплетені в кілька тонких кісок, аби не заплуталися й не набрали репяхів. Тимофій лагідно поплескав свого коня по шиї: «Вороненя ти моє!» Стриножений кінь повернув до господаря свої полумяні очі, пирхнув і незворушно взявся щипати траву.
Свого Ворона Тимофій кілька років тому дуже незвичайно отримав. Одного разу запорожці напали на слід татар, які випасали у степу своїх коней. Козаки вирішили цей табун викрасти. Такий нахабний грабіж був звичайною справою козаки часто вистежували татар, влаштовували набіг і забирали всю їхню худобу, так само, як це робили й татари. Того разу обидва приятелі брали участь у набігу, хоча й були ще доволі молодими та недосвідченими. Зясувавши, де саме татари зупинилися на ніч, запорожці розділилися. Уночі одна частина загону козаків спритно погнала табун коней у степ, а інша безжально вирізала сонних і розгублених татар, які не звикли до пішого бою й від того безпорадно метушились у своєму таборі.
Серед табуна виявилося маленьке лоша. Мати його в темряві звалилася в яр і переламала собі ноги. Щоби не возитися з покаліченою твариною, її просто добили. Хотіли добити й лоша, адже, маленьке і слабке, воно неодмінно загинуло би без матері. Однак Тимофій пожалів малюка й сам виходив його. Відтоді сильний і витривалий Ворон був вірним другом своєму господареві та не раз рятував йому життя, утікаючи на швидких ногах від татарських стріл.
Твого напоїти? запитав Тимофій друга.
Та ні! Я сам.
Марко теж піднявся й пішов напувати свого гнідого жеребця. Друзі вирішили перечекати полуденну спеку в гайку, а в дорогу рушити ближче до вечора.
Перекусивши, чим Бог послав, обидва приятелі розляглися в густій тіні, базікаючи про різні дрібниці. Згодом Марко задрімав. Тимофій, притулившись спиною до могутнього дуба, пильно поглядав навсібіч настала його черга бути на сторожі. Звиклі до суворої військової дисципліни, друзі навіть під час своєї подорожі спали по черзі у Дикому Полі безтурботному подорожньому можна було чекати будь-якої небезпеки.
Коли Марко прокинувся, Тимофій запитав:
Коли ми приїдемо до Києва?
Як Бог дасть! Якщо нічого не завадить, то, може, до середини, а може, і до кінця липня. А навіщо тобі?
Ніколи не був у Києві! Тимофій мрійливо подивився на небо. Кажуть, красиве місто. Дуже хочеться подивитися!
Звичайно, красиве! усміхнувся Марко. Послухай, що я тобі скажу. Тут неподалік є урочище Тернове, де живе козак Онисько. Заїдьмо до нього! Він людина добра й гостинна, із радістю прийме нас, нагодує й дасть притулок на ніч. А ще він робить чудову горілку! Поїмо та заночуємо в нього, як люди.
Тимофій не заперечував. Друзі дочекалися тієї години, коли вогненна, розпечена куля в безхмарному небі трохи потьмяніла й почала хилитися до заходу, даючи можливість рушити в дорогу. Задушлива спека почала спадати, і степова живність ожила, заворушилася, немов прокидаючись після сну. Одягнувшись і осідлавши коней, обоє друзів схопилися на них і поскакали до урочища Тернового, де розташовувався зимівник старого козака Ониська.