У перші дні після втечі хлопця від гніву проклятої баби нікому не було спокою вона відправила за онуком погоню, мучила і челядь і дочку. Стара навіть писала особисто самому кошовому отаману, вимагаючи повернути їй онука. А в разі відмови погрожувала ватажку всілякими Божими карами, навіть тим, що подасть скаргу польному гетьманові , якщо отаман негайно після отримання цього листа не відправить Марка додому в супроводі солідного загону козаків для захисту слабкої та безпорадної дитини від небезпек, що можуть спіткати в дорозі. Прочитавши листа, кошовий викликав до себе Марка. Ні, він не збирався задовольняти вимогу літньої пані, оскільки кожна людина мала право вільно прийти на Січ і так само вільно покинути її, тож навіть він не мав права цьому перешкоджати. Утім, кошовий отаман сповнився цікавості й вирішив подивитися, що ж це за дитя таке, якщо за нього так переживають удома?
Оглянувши з ніг до голови високого підлітка міцної статури, кошовий зареготав до сліз, уявивши, як такого здорованя з пошаною везуть додому під охороною найкращих головорізів. Марко не міг зрозуміти, чим він викликав такий бурхливий сміх у кошового отамана, і страшенно зніяковів. Але потім гордість, посилена образою, узяла в ньому гору, і хлопець зухвало заявив:
Чим же я такий смішний тобі, пане кошовий, що ти іржеш наді мною, мов кінь над вівсом?
Отаман аж очі витріщив на таку зухвалість. У його руках зосереджувалася вся влада над військом військова, судова, адміністративна. Ніхто, жоден козак, не смів виявляти до нього неповагу. Кошовий насупився, але Марко й оком не повів. Придивившись до хлопця, отаман зрозумів, що своїм сміхом образив його до глибини душі. Тоді він просто простягнув йому бабусиного листа. Прочитавши, Марко сполумянів до коренів волосся.
Невже мені доведеться поїхати додому?! запитав він, намагаючись голосом не видати свого хвилювання.
А ти що, бажаєш залишитися? усміхнувся отаман.
Це моє єдине бажання.
Ну якщо ти, синку , такий хоробрий до зухвалості навіть зі мною, то що ж ти витворятимеш із бусурманами, соколе? ласкаво відповів кошовий. Нехай мене повісять, як Юду, але твоїй бабці такого нахабу, як ти, я не віддам! Хай стара карга хоч самому чортові скаржиться! Іди та не журися ні про що.
Неодноразово писала старенька й самому Маркові, благаючи повернутися додому, натякаючи, що вона не переживе розлуки з милим онуком, усохне від туги і її поховають раніше від назначеного Богом часу. Поступившись гордістю, написала вона навіть своєму зятю, де слізно і смиренно благала його пробачити всі помилки і вплинути на сина. Проте все було марно ні Воловод, ні кошовий отаман, ні сам Марко так і не зглянулись ані на гарячі благання жінки, ані на її погрози.
Утім, немає лиха без добра: після втечі улюбленого онука пані Марися немов протверезіла вона трохи одумалась, помякшала й тепер набагато рідше отруювала життя своїй родині, а радше тим її членам, які залишилися і яким просто нікуди було від неї втекти.
Дружба Марка й Тимофія завязалася ще в ті часи, коли обидва зовсім юними втекли з домівок на Запоріжжя. Одначе почалася вона вельми огидно із бійки.
Юний Тимофій, гордий та задиракуватий, опинившись на Січі, одразу відчув себе тут, як риба у воді. Він запримітив свіженького і вгодованого Марка, випещеного люблячими бабусею й матірю, та вирішив його висміяти. Марко був дуже соромязливим хлопчиною, ніяковів серед запеклих рубак і тому тримався тихо та боязко у своїй сіренькій, мякенькій свитці з добротного сукна.
І звідки ж ти взявся такий відгодований і випещений? Та тобі не з шаблею степом скакати й бусурманів рубати, а з бабами тісто місити, матусина сметанка! не поскупився на епітети Тимофій, який ще у Львові славився своїм гострим язиком.
Марко закусив губу від образи. Він страшенно знітився від такої грубої поведінки незнайомого хлопчика, якому він не зробив нічого поганого. Але змовчати теж було ніяк не можна, інакше всі визнали б його боягузом, який не те, що за віру православну, навіть за себе постояти не зможе: