Хмельницький.
Тільки твоєї дружби, пане гетьмане! відповів Кричевський із легкою усмішкою. Але поговори з людьми, вони чекають цього.
Не можу я залишитися тут до ночі, Михайле! похитав головою Хмельницький. Просто не можу! Становище в таборі на Жовтих Водах складне Потоцький може почати наступ, і там потрібна моя присутність. Я залишу тут Івана Ганжу , одного з козаків Корсунської застави, тих самих, що допомогли перебити й вигнати ляхів із Низу. Він людина розумна і зможе вдало повести справу. Тільки дайте мені знати, чим усе закінчиться. Ну що ж, мені пора, куме. Дай Боже, щоб у нас усе вдалося!
Хмельницький відкликав Ганжу вбік, переговорив із ним і наказав одразу після закінчення цієї ради повідомити йому результат. Трьох молодих козаків він теж залишив тут. У самого гетьмана поки ще було мало людей, на яких по-справжньому можна було опертися, становище його було хитке, а цим трьом він хоч вірити міг.
Кричевський поплив далі, а залишені гетьманом козаки попрямували до Камяного Затону. На Дніпро спускалася ніч, запалюючи в безхмарному, прозорому небі зірочки, мов свічки, коли маленький загін козаків дістався табору реєстровиків. Утім, треба було дочекатися темряви, щоб усі прості козаки могли зібратися на Чорну раду.
У цьому загоні дуже не любили своїх командирів. Особливу ненависть спричиняв Барабаш, який був відданий ляхам і часто зачіпав інтереси простих козаків. Марно було намагатися переманити його на свій бік. Та й, крім того, сам Барабаш, вірний своїй пристрасті до фляги з горілкою, уже міцно заснув у своєму байдаку. Кричевський не згаяв часу то там, то тут його люди розпускали чутки про те, що піднялися запорожці не просто так, а воюватимуть за свої давні права та вольності, колись відібрані шляхтою. І полинула чутка, що, мовляв, навіть є грамоти від самого польського короля на козацькі права, та приховала їх старшина, щоб і далі керувати козачками, як своїми хлопами. Не менш сильне невдоволення викликало у людей і те, що їх повели воювати проти своїх же: у кого кум на Запоріжжі був, у кого брат, у кого син, а в кого батько. І що ж це виходить, своїх кровних родичів на догоду панам убивати? Тому на Чорну раду прийшла більшість козаків. У світлі смолоскипів Тимофій помітив серед них і іноземних жовнірів. Гляди бува іноземні! Своїх же українців одягли іноземцями-найманцями, та ось лишень душу перемінити людям не змогли. Зі старшини разом із простими козаками прийшов тільки один Ілляш. Але він скептично слухав Ганжу.
Скільки ви воювали, скільки своєї крові пролили, а що ви за це дістали? Лише приниження й утиски! Ми боремося за віру й козацтво, за весь народ український! За що вам краще стояти за костели чи за святі церкви? Ідучи проти нас, ви проллєте кров своїх братів, а хіба не одна земля нас породила? палко питав Ганжа. Та й згадайте про те, що відняті всі ваші привілеї. Відняті жадібними панами, а на ваші шиї таке ярмо надівають, що й онуки ваші скинути його не зможуть! Скільки ж можна так жити? Нас зібралося вже чимало! Та ще з нами йде Тугай-бей, мурза перекопський, зі своєю ордою. Вирішуйте, брати, кому допомагати: рідній землі або клятій польській короні, яка відплатить вам рабством та неволею!
Із самого початку гарячої промови Ганжі Ілляш хотів було щось сказати, заперечити, але біля нього, немов нізвідки, зявився Марко і, міцно схопивши за плечі, ніби обнявши по-дружньому, приставив до боку кинджал.
Не варто, пане. Неввічливо перебивати, коли людина говорить. Ти ж, вельможний пане, добре вихований, на відміну від нас, простих козаків. І голосно кричати, немов пяний біля корчми, не будеш, ввічливо прошепотів йому Марко і трохи натиснув кинджалом у бік полковника.
Ілляш прогарчав щось нерозбірливе, але все ж замовк, і спроб перервати Ганжу більше не робив.
Промова Ганжі викликала живий відгук козаки обурено загомоніли, зашуміли: «Дожили до такої ганьби, що своїх же братів ідемо вбивати! Та скільки можна це терпіти? Самі виберемо собі отамана, як споконвіку було! Повернемо свої привілеї, заслужені кровю!»
Марко, який досі міцно тримав Ілляша, спостерігав, як майстерно підставлені Кричевським люди викрикують потрібні репліки, направляючи думки натовпу людей у потрібне річище. Ілляш спробував вирватися, але Марко сильніше натиснув кинджалом, проколов одяг і злегка шкіру, прошепотівши: «Не рипайся, сучий сину!»
У справедливому обуренні, яке зростало серед козаків, хтось із самої гущі натовпу викрикнув: «Смерть ляхам! Смерть старшинам! На піки всіх зрадників козацького братства!»
Пожежа гніву та обурення спалахнула швидко майже миттєво поширилася звістка в усі байдаки,
і на них першими підскочили ті з жовнірів, які були українцями. Почалася нещадна різанина.
Козаки, які скинули окови зі своїх душ, безжально вбивали найманців, кидаючи їхні тіла у воду. Ненависного Барабаша зарізали просто в човні й викинули його тіло в річку разом з улюбленою флягою, міцно затиснутою мертвою рукою. Були перебиті всі поляки-начальники. Марко, який тримав Ілляша, так і не встиг пустити в хід свій кинджал полковника вирвали з його рук і вбили його ж підлеглі. Марко знизав плечима: ну що ж, одним гріхом на його совісті буде менше.