Догулялися паненята! А містечко їм дісталося погане! Там і чорти погребували б бенкетувати! задоволено захихотів старий козак. Вони хоч і знатно окопалися табором, але в них скоро закінчаться порох, вода й корм для коней, бо ми візьмемо їх в облогу, відріжемо від води! І що тоді? Горілкою з медом особливо спрагу не вгамуєш і з гармати не вистрілиш!
І справді, місце, де татари змусили поляків стати табором, було дуже незручне: попереду поляків стояли козаки, праворуч була річка Зелена, а ліворуч глибока балка Княжий Байрак, що поросла густим лісом, майже прямовисна й від того важкопрохідна. Та ще її замикала річка Великий Омельник. Відступати з такого місця в бойовому порядку війську, обтяженому обозом, було нікуди. Тому молодий Потоцький, послухавши порад Шемберга, наказав ретельно зміцнити свій табір в очікуванні підкріплення. Поляки, збивши вози чотирикутником, оточили їх навкруги на відстані в півмилі земляним валом, установили гармати, здалеку польський табір нагадував велике колесо. Вхід до табору був із півдня і до того ж захищений виритими напівкруглими шанцями.
Самі ж козаки мали більш вигідне розташування їхній кіш був прикритий невеликим лісом, що давало нагоду безперешкодно робити атаки й відступати назад. Козаки мужньо підкопалися під самі шанці польського табору, підвезли гармати й почали наступ. Але поляки мали десять важких знарядь, а козаки лише три фальконети малого калібру. Із такою перевагою поляки могли довго протриматися в облозі. Але якщо в найближчі день-два підійдуть городові козаки справи повсталих запорожців будуть кепські. Однак поляків найбільше лякала не так можлива облога, як дивна тиша в козацькому таборі: зазвичай запорожці дражнили своїх супротивників, викрикуючи образи. А цього разу козаки були незвично тихі та серйозні. Невже вони замислили щось, чому не зможуть протистояти поляки?
Дивись, не зуроч ляхів, а то на них усіх і шептух забракне! весело сказав Марко, сідаючи поруч.
Тимофій усміхнувся, але потім зітхнув.
Я от усе думаю, як відправити звісточку додому. Треба і братові написати, і Орисі. Тільки от не до листів нині!
Марко з розумінням подивився на друга йому було трохи легше, адже зовсім недавно попрощався з Христиною, а Тимофій не бачив свою Орисю ось уже майже півроку.
Відправимо за першої ж можливості, сказав Марко. Нам сьогодні разом із Хмельницьким їхати до Камяного Затону від Кричевського прибув посланець, тож вони зараз там стоять. Поспімо ліпше, бо відчуваю, що матимемо безсонну ніч.
Тимофій ствердно кивнув. Їх заздалегідь повідомили про те, що гетьман таємно прибуде до Камяного Затону й вони всі троє поїдуть із ним.
Виспавшись, Влад, Марко і Тимофій у складі невеликого загону таємно рушили до Камяного Затону. Реєстровики так і не дочекалися Потоцького, тому спустилися майже до самого Микитиного Рогу, але бунтівників там не знайшли. За наказом Барабаша було знищено укріплення на острові Буцькому, що навесні побудували козаки, і тепер Кричевський разом із Барабашем поверталися до Камяного Затону, де залишилась основна частина їхнього війська. Уже вечоріло, коли зявився перший човен. Однак у ньому сиділи люди Барабаша. Тому козаки дочекалися наступних, на яких плив уже сам Кричевський зі своїм людьми. Помітивши групу вершників, полковник наказав пристати до берега.
Висадившись, козаки Кричевського радісно вітали Хмельницького, обіцяючи йому свою підтримку. Але це був лише невеликий загін. Неодмінно треба було переманити на свій бік і інших, тому вирішили, що вночі влаштують так звану Чорну раду раду простих козаків без їхніх старшин і начальників.
Хоч нас усіх і примусили присягнути на вірність ляхам перед відїздом, але багато хто згоден переступити через ту клятьбу й перейти на наш бік, розповідав Кричевський.
А що інші? Що думають старшини? запитав Хмельницький.
Ну, ті, які з ляхів, навряд чи стануть на наш бік, сам розумієш! Нестеренко за нас, Ілляш вагається, Барабаш навряд чи. Він дуже злий на тебе за грамоти й жадає твоєї крові, усміхнувся чигиринський полковник.
А я й не знав, що я такий цінний! Молодший Потоцький мріє про мою голову, навіть батькові її в подарунок пообіцяв. Барабаш моєї крові хоче. А часом тобі, куме, від мене нічого не треба? усміхнувся