Та ні! Вбирайся на здоровя! А дівками я з тобою поділюся не жадібний, усміхнувся Тимофій, але потім, подумавши, вирішив, що Марко має рацію: негоже їм бути неповажними, і тому теж перевдягнувся.
Поселення було зовсім крихітне й ледь налічувало з пяток деревяних або глинобитних будиночків. Назустріч друзям ішла дівчинка-підліток. Побачивши двох козаків, вона аж рота розкрила, намагаючись запамятати найдрібніші деталі вигляду незнайомців. Тепер буде, що розповісти купці сусідів не щодня тут проїжджають
козаки, та ще такі красені! А тут ще Тимофій підлив оливи у вогонь. Нахилившись із коня, ближче до обличчя дівчинки, він спокусливо усміхнувся й запитав:
А чи не скажеш мені, красуне, де будинок козака Ониська?
Дівчинці навіть мову поцупило від такої уваги вродливого незнайомця до її скромної персони. Марко пирснув: треба ж, така шмаркачка, і та мліє від його друга!
Ну? Я чекаю, перепитав Тимофій.
Там! дівчинка нарешті зрозуміла, про що її запитують, і вказала рукою в кінець хутірця.
Дякую тобі! Тимофій підморгнув дівчинці, і обидва приятелі, не звертаючи більше на неї уваги, скерували коней у вказаному напрямку.
Будиночок козака Ониська стояв осторонь інших, ближче до тернових заростей. Він був до непристойності простий між чотирма вбитими в землю деревяними стовпами покладено обмазаний глиною хмиз, а дах укритий очеретом. Друзі навіть здивувалися, що така небідна людина, як Онисько, живе в халупі.
Перед хатою був маленький двір. Точніше визначити, що це подвіря, було складно, тому що майданчик перед будинком поріс споришем і не мав тину. Позаду хати, імовірно, розташовувалися господарські прибудови. Кудлатий пес, побачивши гостей, спочатку спритно відскочив убік ще вдарять під черево, але потім, осмілівши, заливисто загавкав. На ґвалт собаки на поріг хатки вийшла дівчина, така вродлива, що друзі мимоволі перезирнулися чи не завів собі Онисько на старість молоду коханку?!
На вигляд дівчині було орієнтовно років двадцять. Вона мала високу струнку поставу й чорні пронизливі очі. Коси, чорніші за ніч, короною були викладені навколо гордо підійнятої голови й вигідно підкреслювали теплий, трохи смаглявий відтінок шкіри. Примітною була і її сукня з багатої візерунчастої тканини, з вузьким корсажем, обробленим мереживами, і довгою спідницею зовсім як у шляхтянки. Таке вбрання було дивно й навіть дещо безглуздо бачити тут, посеред Дикого Поля. Уважно оглянувши двох мандрівників, дівчина гордовито запитала:
Хто ви такі?
Побачивши таку кралечку, Тимофій моторно зіскочив із Ворона. Звабливо усміхаючись, він витончено й чемно вклонився дівчині так, ніби це була польська королівна.
Прекрасна панночко, дозволь двом утомленим подорожнім знайти притулок на цю ніч під твоїм дахом! пустотливо зиркнувши очима, попросився Тимофій.
Дівчина й оком не повела, а лише холодно зауважила:
Ну ти й нечема, козаче! Кланятися ти вмієш чудово, а ось ввічливості, схоже, тебе й зовсім не навчили. Порядні люди перш називаються, а вже потім на нічліг просяться.
Але Тимофій анітрохи не зніяковів від такої відповіді. Навпаки, він ще спокусливіше усміхнувся суворій красуні.
Моє імя Тимофій на прізвисько Красунчик. А це мій найкращий друг і відважний лицар Марко Воловодченко, поважно відрекомендував він. Обидва ми вільні козаки. А їдемо із Січі до Києва. Нам відомо, що тут проживає козак Онисько, і ми маємо честь бути з ним знайомі, от і хотіли попроситися до нього на нічліг, знаючи, що така добра і благородна людина, як він, не відмовить.
Козака Ониська немає вдома, усміхнулася дівчина.
Але Красунчик і тут не розгубився:
Ну то й що! Ми його почекаємо! Або ж сподіватимемося на твою милість, моя панно.
А якщо я не дозволю? скинувши брову, запитала строга панянка.
Тимофій підійшов трохи ближче, уперши одну руку в бік, пестливо подивився на дівчину й заговорив:
Така чарівна й добра панночка не може бути такою жорстокою, щоби не дати притулок двом бідолашним мандрівникам, котрі змушені ночувати під частими зірками й холодними росами. Якщо панночка нам відмовить, я кинуся перед нею на коліна і слізно благатиму дозволити нам переночувати хоча б у хліві.
Але красуня лише презирливо скинула брови.
Маркові це кривляння свого друга набридло. Він був скромною, але гордою людиною. Тому йому стало неприємно їм не раді, а Тимофій зубоскалить перед гордовитою дівчиною.
Послухай, досить! Немає Ониська вдома, тож нема чого марно людям терпіння випробовувати й нахабно напрошуватися. Поїхали звідси! промовив він із легким роздратуванням.
Дівчина, яка так і не підпала під чарівність Тимофія, з усмішкою вислухала горду промову Марка.
Що ж ви так швидко здалися? А ще лицарі! піддражнила вона двох козаків. Не мучитиму вас батька немає вдома, і якщо до ночі не буде, то приїде лише через три дні.
Батька? перепитав здивований Марко.
Так. Я донька козака Ониська. Мене звуть Христина.
Тут із-за хатки вийшли двоє козаків, вочевидь джури старого Ониська, які за відсутності свого господаря охороняли