Сіла та плачу-плачу Так мені жалко стало всього, так немов хто його від мого серця одриває І дядина здалася на той час не такою недоброю. «Та вже ж би вона не плакала, виряджаючи мене, якби не любила», подумала я і вже хотіла
вертатися назад, та знов подумала: «Ні вже! мертвого з могили не вертають; що буде те й буде! Більше, кажуть, копи лиха не буде, а копою й чорт його одбуде!»
Знялася з дороги, перекинула клунок через плече та й потягла прямо у місто, не оглядаючись на село.
Шлях у місто мені вже знайомий був кілька раз з дядьком та з дядиною їздили у ярмарок, нічого було питати дороги. Пішла прямісінько до тієї перепичайки, у якої ми щоразу заночовували. Звали її Мотрею, і жила вона на Побиванці. Так той край міста звався. Там колись, кажуть, кулачки були, та такі страшні, що як розпаляться, то й кийками б'ються, і чим хто запопаде. Не раз, бувало, який чоловік або парубок, пішовши на кулачки погуляти, живий додому не вертався там його і у копи уложать! Через те той край назвали Побиванкою, бо дуже там багато душ побито.
На тій ото Побиванці жила собі Мотря-перепичайка. Була вона удова, і тільки й дитини у неї, що чотирнадцятилітня дівчина Галя. Воно було собі таке мале, болізне, замліле, а в Мотрі діла багато: щодня, щодня печи. Що увечері напече, то те за день і розпрода, а на вечір знову вчиняй. То як Галя, кажу, була собі така замліла, то Мотря її й не приганяла до своєї роботи, а все наймала наймичку.
Конец ознакомительного фрагмента.Купить и читать книгу
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.