А втім цілком очевидно, що когось Ватсон та й вивчав. 1963 року в підвалі кампусу Університету імені Джонса Гопкінса знайшли коробку з написаним на ній імям Джона Ватсона. Всередині виявилися чотири прилади. Одним із них був рефлектор, а решта три незрозуміло для чого. Та наприкінці 1970-х ще один історик, який працював над статтею про Ватсона для «Journal of Sex Research», довідався про коробку і звязався з її власником, сказавши, що хоче почути думку експертів з приводу тих приладів. Їх сфотографували й надіслали фото групі сексологів з Каліфорнії. «Зігнута трубка з сітчастим каркасом на кінці, певна річ, була інструментом для введення в піхву» почали науковці. Залюбки вірю, хоча мені видається, що вінчик для збивання яєць міг би надихнути їх на таку ж відповідь.
Найдивовижніше полягало в тому, що коли Ватсону запропонували вибирати між карєрою, пошаною, фінансовою стабільністю й посадою в Університеті імені Джонса Гопкінса, з одного боку, та вірністю джерелу своїх «серцевих реакцій» з іншого, він вибрав дівчину. Людська поведінка не така вже й передбачувана, якою її вважали біхевіористи.
Мало минути десятиліття, щоб медична наука набралася духу й наважилася застосувати всі свої знаряддя для вивчення людського сексу. Йшов 1932 рік. Дослідники Ернст Боас і Ернст Голдшмідт зметикували, що ліпше не публікувати результати своїх досліджень у журналі. Їхні відкриття тихенько зявилися на 97-й сторінці виданої ними книжки «Серцебиття». Якщо ви прагнете знати, що пришвидшує чи сповільнює серцебиття людини й на скільки саме пришвидшує чи сповільнює ця книжка для вас. Наприклад, чи знаєте ви, що дефекація може ненадовго зменшити частоту серцебиття на вісім ударів за хвилину? Або, що коли гетеросексуальний чоловік танцює з іншим чоловіком (і тут я собі уявляю, як два Ернсти шпарять запальний фокстрот), то його серце бється на двадцять ударів за хвилину менше, ніж під час танцю з жінкою? Автори не включили в книжку дані про те, як впливає читання їхньої книжки на серцебиття, але за моїми спостереженнями, це десь посередині між «сидінням» і «сном».
Саме пацієнтка 69 згодилася на експеримент з пацієнтом 2, у той час як науковці спостерігали за його серцебиттям, і та ж 69 займалася сексом зі своїм чоловіком 72, бувши підєднаною до вимірювальних приладів. Боас і Голдшмідт використовували кардіотахометр, що, судячи з малюнку, був зібраний з деталей машини часу містера Пібоді та контрольної панелі бомбардувальника В-10. На піддослідних начепили електроди, прикріпивши їх чорними гумовими стрічками навколо грудей. Боас і Голдшмідт додали також світлину оголених жіночих грудей, оперезаних чимось схожим на чорну гумову збрую, що додало трохи недозволеного еротизму до їхнього, з кожного іншого погляду, цілком пристойного дослідження. Я підозрюю, що це зображення пацієнтки 69. У розділі «Подяки» Голдшмідт згадав свою дружину Дору, відзначивши її допомогу в проведенні «експериментів, що тривали добру частину дня й ночі», тож я навіть піду далі й насмілюся припустити, що 69 це Дора, а 72 її чоловіченько Ернст.
Бо саме так дослідники й чинили в ті часи. Не ризикуючи стати ізольованими від наукової спільноти чи звільненими з посад, вони замість того, щоб пояснювати суть свого нетрадиційного проекту стороннім людям і намагатися
залучити їх, тишком-нишком робили все самі.
Хай хто була ця пара, частота їхнього серцебиття в процесі злягання змінювалася від невеликої близько 80 ударів до досить разючої 146, зафіксованої під час третього з чотирьох оргазмів пацієнтки 69. З погляду сексологічних досліджень (як на 1932 рік) дані Боаса й Голдшмідта про багаторазові оргазми в жінок набагато цікавіші за доволі очевидний факт, що під час сексу серце бється значно частіше. Інформацію Алфреда Кінзі про поширеність багаторазових оргазмів, відкриту ним на двадцять років раніше, певна частина суспільства, яка досі сумнівалася, що жінка взагалі може відчувати оргазм, сприйняла скептично. Певною мірою це повязано із соціальним консерватизмом епохи. У двадцяті й тридцяті роки люди були набагато розкутіші, ніж у сорокові й пятдесяті. Я була натрапила на статтю 1950 року, де розповідалося, як дослідники Г. Клумбіс і Г. Клайнсордж залучили до експериментів жінку, здатну доводити себе до оргазму пять разів поспіль. Проте автори не вивчали феномен багаторазового оргазму, а лише досліджували кровяний тиск під час оргазму. Піддослідну «нашу гіперсексуальну жінку», як називали її науковці, вибрали, як зясувалося, просто через «ефективність і продуктивність» її оргазмів. І тому що вона досягала їх без використання рук. (Тільки за допомогою уяви.) Дослідники знайшли спосіб проводити свої експерименти, не пропонуючи людям займатися сексом у лабораторії (ризикована справа у пятдесяті роки) чи потурати мастурбації. «Збудження й заспокоєння після оргазму виникали без будь-якого фізичного втручання», вказує Клумбіс у першому ж параграфі. Іншими словами усе гаразд, вона не торкалася себе.