Ще один спосіб обійти позірну недоречність лабораторних перелюбів так ретельно повбирати учасників у хитромудру наукову «амуніцію», щоб дійство взагалі не скидалося на секс. Такий експеримент описує Р. Дж. Бартлетт-молодший у праці 1956 року «Психологічні реакції під час коїтусу». Уявіть собі ліжко в маленькій «експериментальній кімнаті». На ліжку чоловік і жінка. Вони виконують ті самі знайомі рухи, що й мільйони інших пар ночами у своїх ліжках, хоча вигляд у них дещо інакший. До їхніх стегон і рук приєднані дроти ЕКГ, і вони скидаються на пару хтивих маріонеток, яким вдалося втекти з лялькової вистави й забратися в дешевий мотель. Їхні роти закриває щось схоже на дихальні трубки для плавання з клапанами. Від кожного загубника тягнеться довгий гнучкий шланг, що проходить крізь отвір у стіні до сусідньої кімнати, де Бартлетт вимірює частоту їхнього дихання. Щоб упевнитися, що піддослідні не дихають через ніс, носи «злегка затиснені». З обох боків ліжка є кнопки, що їх пара повинна натискати, сигналізуючи про «введення, оргазм і виймання». Коли я вперше це прочитала, мені постала перед очима клавіатура банкомата з різними кнопками для кожної події. Потім я збагнула, що це просто одна кнопка, що, як я собі уявила, була приєднана до зумера, наче в якійсь божевільній телевікторині, де безтілесний голос будь-якої миті може попросити за винагороду в 500 доларів назвати імя кандидата у віце-президенти за часів Мілларда Філлмора.
Я розумію, чому Бартлетт не додав світлин до своєї статті, надрукованої в «Journal of Applied Physiology», однак не можу йому цього пробачити.
У проекті, що його Алфред Кінзі назвав «Фізіологічні дослідження сексуального збудження й оргазму», не використовували жодної амуніції, зазвичай притаманної «поважним науковим заходам». Нікого ні до чого не підключали й ні з чим не зєднували, за винятком власного партнера. Досліди проводили на матраці, постеленому на сосновій підлозі в мансарді будинку Кінзі в Блумінгтоні, штат Індіана.
Кінзі, певна річ, найбільше відомий своїми відважними, всебічними науковими розвідками в галузі сексуальної поведінки. (У 1940-х і на початку 1950-х років Кінзі разом із колегами Ворделлом Помроєм, Клайдом Мартіном і Полом Гебгардом опитав 18000 американців щодо їхнього сексуального життя та опублікував одержані дані у двох передових, неймовірно престижних томах, що добре продавалися.) Втім Кінзі, біолог за освітою, цікавився фізіологією сексу, а не просто звичками тих, хто ним займається. У 1949 році, коли Інститут Кінзі переїхав у просторішу будівлю, Кінзі хотів організувати спеціальну експериментальну лабораторію на базі цієї організації. Він прагнув, власне, саме того, що Мастерз і Джонсон робитимуть за десять років по тому: спостерігати, документувати й зрозуміти реакції людського тіла на сексуальну стимуляцію.
Цю лабораторію так і не створили. Кінзі,
очевидно, відчув, що оприлюднювати такий проект буде занадто ризиковано. Тож він узявся за роботу таємно. У мансарді будинку Кінзі вивчили й зафільмували тридцять злягань гетеросексуальних і гомосексуальних і приблизно таку ж кількість «сеансів мастурбації». Кінзі найняв професійного фотографа на імя Білл Делленбек, заплативши йому з бюджету інституту коштами, виділеними на «Вивчення поведінки ссавців» (що недалеко від правди).
А через те, що робота велася таємно, Кінзі набирав піддослідних без особливого розголосу. За словами Помроя, сторонніх (а серед них було декілька «видатних науковців»), що відвідували інститут, знімали лише тоді, коли вони зголошувалися добровільно, і їм можна було довіряти. Однак здебільшого це був проект «для своїх». Кінзі хотів, щоб Делленбек знімав його «власний матеріал». Це речення можна витлумачити трояко, і щоразу правильно. Делленбек знімав Помроя й Гебгарда, що займалися сексом зі своїми дружинами, а інколи з дружинами інших людей та фіксував, як вони мастурбували. Він також знімав і самого Кінзі, коли той мастурбував, а одного разу збільшував «свій матеріал» за допомогою палички для помішування коктейлів. Сам Делленбек, як розповідає другий біограф Кінзі, Джеймс Джонс, неохоче погодився мастурбувати під час зібрань у мансарді, хоча заборонив себе фільмувати.