Я спотикалася на цьому чинникові «ніяковості» цілий рік. Як письменниця, маю звичку й волію бути на місці події й повідомляти про все, що відбувається. Однак якщо ті факти стосуються обєктів дослідження в сексологічних лабораторіях, то інколи це неможливо. Або самі обєкти соромляться, або дослідники, або університетські спостережні ради, а то й усі разом. Буває, що єдиний спосіб проникнути у світ лабораторного сексу це піти й соромитися самій, себто стати добровольцем. Такі речі додають перчику книжці, але й писати її дуже непросто. А надто коли вплутуєш у справу ще і свого чоловіка. Я вирішила, що піддам себе іспитові падчерками. Уявила собі, як Лілі й Фібі читатимуть ці рядки, і намагалася писати так, щоб вони не згоріли з сорому. Хоч я напевне провалила цей іспит, та все-таки сподіваюся, що більшість із вас не матиме причин ніяковіти.
Обіцяю ніяких віброяєць.
1. Ковбаска, дикобраз і згодлива пані G
Найцікавіше від першовідкривачів сексуальних реакцій людиниАлберт Р. Шедл був найпершим у світі експертом зі статевої активності маленьких лісових звіряток. Якщо ви навідаєтеся до бібліотеки Інституту
досліджень сексу, статі та відтворення імені Кінзі при Індіанському університеті в Блумінгтоні, то знайдете там шість бобін з аудіозаписами «копуляції та посткоїтальних поведінкових реакцій скунсів і єнотів», зробленими Шедлом. (Поряд ви також знайдете записи 1959 року «Звуки під час гетеросексуального злягання» та плівку «Сесія записів мастурбації обєкта 127 253», що, вочевидь, пояснює, чому ніхто ніколи не прагне послухати єнотів.)
Шедл працював біологом в університеті Баффало в 1940-х і 1950-х роках до того часу, як біологія збагнула більшість таємниць життя на Землі. І якщо тепер біологи без перерви розглядають крізь растрові мікроскопи білкові рецептори чи впорядковують гени, біологи в пятдесятих роках могли лише помістити деяких тварин у вольєр і спостерігати за їхніми заняттями сексом. У своїй статті про шлюбні звичаї дикобразів, написаній у 1948 році для «Journal of Mammalogy», Шедл заявив: «Ще багато фактів про цих цікавих тварин чекають на відкриття». Саме Шедл спростував міф про те, що дикобрази змушені злягатися передом одне до одного; насправді самиця оберігає самця від своїх голок, закинувши хвоста собі на спину, наче щит.
А ось ще один факт про дикобразів, відкритий Шедлом під час спостережень за Шпичкою, Джонні, Моді, Північником і Дідуньо у вольєрі університету Баффало: один із самців під час сексуального збудження «зводиться на задні лапи і хвіст та йде до самиці з повністю ерегованим пенісом». (І чому мені здається, що це був Дідуньо?) Потім пішов опис того, що Шелд назвав незвичним «душем із сечі», та я позбавлю вас подробиць. На додаток, улюбливий дикобраз може стрибати «на одній передній і двох задніх лапах, водночас другою передньою триматися за свої геніталії».
Я веду до того, що коли ви прагнете второпати сексуальні реакції людей, то вивчення тварин, мабуть, не найефективніший спосіб. Проте багато років науковці, остерігаючись соціальної цензури і проблем з карєрою, саме так і вивчали секс. Як завжди, перед тим як наука наважиться щось випробувати на людині, вона спершу береться за тварин. І це забрало чимало часу, поки наука осмілилася зробити обєктом дослідження сексуально збуджену людину. Навіть безстрашний Алфред Кінзі провів не один тиждень у мандрах, знімаючи на камеру секс тварин для вивчення. Особливо плідними виявилися польові дослідження в Орегонському державному сільськогосподарському коледжі, де він зняв 4000 футів кіноплівки достоту «жеребячого фільму» з великою рогатою худобою, вівцями й кроликами, хоч власне жеребців там не було. Зважаючи на малу тривалість сексуальних звязків у більшості тварин, дослідники довідалися небагато. Тому все це зводилося до висновку, що стосовно сексу люди лише ще один різновид ссавців. «Усі види сексуальної поведінки, що ми їх спостерігали й вивчали в людей, можна знайти й у тварин», написав колега Кінзі Ворделл Помрой, що очевидно ніколи не заглядав до Yahoo Clown Fetish Group.
У сорокові й пятдесяті роки чимало науковців перейшли від простого спостереження за сексом у тварин до вивчення його в лабораторіях. Не хочу вдаватися в подробиці їхніх експериментів, бо: а) вони дають мало інформації про людей та б) вони моторошні. Дослідження, що містить такий висновок як «видалення очей і нюхових цибулин та розтин завитки вушної раковини, не усуває копулятивних реакцій у кішки чи кролиці», може розповісти нам хіба що про садизм людських істот, але аж ніяк про парування в людей.
Переважна більшість вважає, що першим, хто наважився торкнутися ногою потенційно киплячих вод досліджень сексуальних реакцій людини, був Вільям Мастерз (з допомогою своєї колеги, а згодом і дружини Вірджинії Джонсон). Проте задовго до того, як імена Мастерза, Джонсон і Кінзі стали загальновідомими, Роберт Лату Дікінсон чинив немислиме у своєму сонячному й життєрадісно обладнаному гінекологічному кабінеті в Бруклін-Гейтс у Нью-Йорку. З 1890 року Дікінсон докладно записував сексуальні оповідки своїх пацієнток, починаючи з первинного огляду. Це були представниці всього діапазону жіноцтва на зламі століть, зазвичай заможні, але він також приймав і на благодійних засадах. Деякі з цих оповідок дивовижно інтимні.