Эней был удалой детина
И самой хватской молодец.
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак.
Після того, як ці рядки було написано, до Києва дійшов лист Котляревського до Гнідича з дня 27 грудня 1821 р., опублікований в Петербурзі і раніше відомий з короткого переказу П. І. Зайцева (в статті «Свідомість чи стихія», з приводу 150-х роковин народження Котляревського. Книгар. 1919. Ч. 2526. С. 16571662). Лист цікавий тим, що в ньому сам Котляревський подає початкову дату своєї праці над «Енеїдою»: «Я над малороссийскою Энеидою 26 лет баюшки баю», пише він. Відрахувавши від 1821 р. двадцять шість літ, маємо рік 1795-й.
В девяностих роках Котляревський мав викінченими лише три частини. Ці три частини і зявилися друком в першому Парпуриному в 1798 і в другому передрукованому з Парпуриного виданні 1808 р. Четверта частина зявилася тільки в третьому виданні, авторовому (1809 р.). Цілковито ж уся «Енеїда» вийшла в світ уже по смерті автора, в харківському виданні Волохинова (1842). Волохиновський текст нещодавно передруковано під редакцією В. Щурата: І. Котляревський. Вірґіліева Енеїда. Передрук першого повного видання з 1842 р., накладом книгарні Наукового товариства ім. Шевченка. Львів, 1918. З новіших видань найкраще видання «Віку»: Твори Івана Котляревського, під редакцією, з переднім словом та примітками Сергія Єфремова. Київ, 1909 (1 вид.), 1917 (2 вид.). Спеціально для школи текст «Енеїди» (скорочений) випустило в-во «Криниця»: Іван Котляревський. «Енеїда» з примітками та критичними статтями. Шкільна бібліотека під редакцією Олександра Дорошкевича, 1. Київ, 1919.
Книга проф. М. І. Петрова: Очерки украинской литературы XIX столетия, Киев, 1884, була першим більшого розміру оглядом нового українського письменства (стор. 457 + XII). М. П. Дашкевич, на загад Російської Академії Наук, написав на книжку Петрова докладну і ґрунтовну рецензію. Видрукувано її в «Отчете о 29 присуждении наград гр. Уварова», Прилож. к LIX т. Записок Акад. Наук. СПб., 1888. С. 37301.
частину своїх характеристик: «не плоху» Дідону, її сестру й порадницю Ганну («навсправжки дівку хоть куди»), олімпійського гінця Меркурія, такого подібного своїм виглядом на російського поштаря, «балагура» й гуляку Палінура-«поромщика», перевізника Харона, засмальцьованого, але зарозумілого («раздутой, будто бы павлин»), миролюбивого царя Латина, що знав одну тільки війну «со вздорливой своей женою», і Латинову дочку Лавінію, «девку, отменную от прочих всех», що стала яблуком незгоди поміж Енеєм і Турном . І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарії з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо оказується звичайним собі перекладом з Осипова. В російській «Енеїді» знайдемо ми і характерне, глибоко сухопутне міркування троянців про те, що «в бурю морем їхать слизько, човнів ніхто не підкує» , і цей образ попутного вітру, вітру «в потилицю» («А вітри ззаду все трубили / В потилицю його човнам») , і жарґонний вступ до IV частини «Борщів як три не поденькуєш» і такі навіть дрібненькі рисочки, як плач «гуртових» дітей у пеклі, що кричать і репетують, нарікаючи на своїх паньматок .
Але, наслідуючи Осипова, переказуючи і перекладаючи його, Котляревський ніде не стає слугою свого літературного зразка. Він поводиться з ним, як рівний з рівним. В одних випадках, де його зразок занадто багато слів витрачає на фактичне оповідання, Котляревський стискає його і з 5б строф робить щонайбільше три-чотири порівн. строфи, присвячені першим враженням троянців від Тибра та латинської землі (Осипов, ч. ІІІ, 1926; Котляревський, IV, 1618). У других випадках, де осиповська канва дає простір його уяві, він залюбки поширює рамки оповідання, вносячи в нього силу живих, конкретних подробиць . У третіх на жаль, це трапляється нечасто він цілком покидає свій зразок, а з ним і традиційні, Верґілієві або з Верґілієм звязані образи, віддаючися потужній течії власної образотворчості, і тоді складає свої найяскравіші, найталановитіші сторінки. До них, безперечно, належать описи пекельних мук у третій частині (строфи 6980, 83101) і почасти воєнних зборів у латинській землі (IV, 101122). Тут матеріал Котляревському дали його юнацькі етнографічні студії, його широке й докладне знайомство з народним світоглядом.
Взагалі виклад у Котляревського яскравіший, ніж у Осипова. У нього єсть мистецтво згустити враження, підкреслити думку, ретушувати готовий уже неґатив. Памятаєте муку невдатних піїтів у підземному царстві? Про неї докладно говорить Осипов, але як слабо:
Писатели стихов негодных,
Которы в свете живучи,
Всех слушателей благородных,
Как ночью мерзкие сычи,
Всегда стихами заглушали
И до зарезу досаждали
Читанием парнасских дел,
От всех здесь во презреньи были
И никого не находили,
Кто бы послушать их хотел.
Для прикладу порівняймо характеристику Лавінії. У Котляревського:
Дочка була зальотна птиця,
Іззаду, спереду й кругом;
Червона, свіжа, як кислиця,
І все ходила павичом;
Дородна, росла і красива,
Приступна, добра, не спесива,
Гнучка, юрлива, молода.
В Осипова:
Но дочь сия была и девка,
Отменная от прочих всех,
Резвиться с нею не издевка,
Отведает всяк с горем смех.
Она была как холь и нега:
Лицо ее белее снега,
А щечки точно маков цвет,
Росла, стройна, свежа, красива,
Приступна всем и не спесива,
И было уж осьмнадцать лет.
(Ч. IV, п. VII, 30).