Котляревський додає до рисунку всього дві-три лінії: злегенька зітхає на початку, трохи іншу, суворішу, кару добирає та ще в кінці ледве-ледве, півнатяком, торкається себе самого і як оживає, як міниться від того весь образок.
§ 3. «Енеїда»; її літературний жанр
к другим происшествиям и другим лицам с переменой некоторых выражений», і разом з тим не переклад, навіть не «переклад з перекладу», бо переклад прямує до найточнішого відтворення тону і «духу» первотвору, а тон і стиль «Перелицьованої Енеїди» часами просто протилежні тону Верґілієвої поеми.
Твір Котляревського являє собою короткий і стислий, зумисне одмінний щодо тону, переказ фабули латинського первотвору, з пропуском багатьох характерних і важливих епізодів останнього, і при тому переказ, зроблений не з ориґіналу, а з далекої по духу од нього переповідки.
Верґілієва поема була великим патріотичним твором, що давав вислів римським національним гордощам, зв'язуючи Рим з давньою і на всі віки славетною Троєю (Рим друга Троя) і зодягаючи в стислі й красиві формули тодішнє переконання у світовій місії Римської імперії. З цього погляду центральне місце в поемі належить таким епізодам, як пожежа Трої і вихід Енея звідти, з батьком на плечах та статуями богів-заступників (IIIII пісні); та ще так зване пророцтво Анхізове в кінці VI пісні, те місце, де батько Анхіз в Єлисейській долині показує нероджені душі нащадків, оповідає про майбутню їх долю та заслуги перед державою і закінчує своє оповідання такою характеристикою національного генія Риму:
своє наймення одному з прибережних міст Кампанії. Навіть імена сподвижників Енея Серґеста, Мнестея, Клуенція та інш., введено неспроста: наймення Серґеста дає змогу поставити в звязок з патріотичною леґендою аристократичний рід Серґіїв, наймення Мнестея рід Мемміїв, а наймення Клоанта рід Клуенціїв. Те саме значення має й імя Капія, осадчого Капуї. Це «той, говориться про нього, що наймення своє передав кампанському місту» (Верґілій, «Енеїда», V, 117 sqq.). У Котляревського замість того весела неохайність і в іменах, і в генеалогічних тонкощах. Йому однаково назвати Палінура Палінуром і Тарасом; Луцетій легко перетворюється в нього на Лутеція, а троянець Серест оказується в рутульській лаві і на додачу попадає в руки Енеєві, який тут же не знаючи, що він робить, і забиває його на смерть:
Інакше відношення у нього до епічної манери Верґілія. Власне, манера Верґілія не належить йому самому. Вона традиційна і виросла на ґрунті признання гомерівських поем творами канонічними, зразками, від яких не може відходити ні один поет-епік. Закликання муз, многословні й докладні, так звані епічні порівняння і подвійне мотивування подій: одно натуральне, з психології дійових людей, а друге, надприродне, через втручання у людські справи богів от головні характерні ознаки вишуканої і штучної манери, якої додержувались римські поети і якої великим майстром був Верґілій. Син скептичного віку, він, розуміється, був дуже далекий од наївної віри гомерівських поем в Аполлона та муз, богинь співу та поезії; його звертання до муз було наскрізь літературним засобом, але цим засобом він користався часто й охоче. Так, на початку І книги він просить музу викласти причини Юнониної ненависті супроти Енея, а на початку книги VII, де починається оповідання про війни в Лації, «римська Іліада», розповісти йому про становище італійських племен під час Енеєвої висадки. В середині тієї ж книги музи мають пригадати всіх ватажків, що виступили в похід проти Енея: