Ще в більшій мірі запізненим письменником був Яків Щоголів. Коли літературний розвиток Стороженка затримало його урядовницьке сумління, що не дозволило йому провадити підозрілу з погляду влади письменницьку працю, то Щоголів зламав своє перо, спіткавшися з недоброзичливою критикою. Перерви в його творчості тривали по кілька років; найбільша з них тяглася щось коло сімнадцяти літ. Щоголів сам розказав нам, як, раз назавжди покинувши писати вірші, він випадково почув покладену на музику свою пісню: «Гей, у мене був коняка» і, вражений несподіваною популярністю твору, рішив поновити своє віршописання. Але тільки покинувши службу і одійшовши «на покой» коло 1880 р., він зібрав свої давні поезії і, долучивши до них кілька свіжо написаних, виготував до друку свій перший збірник «Ворскло», «долг памяти и благодарности поэтической реке, вспоившей» його «детство и юность и вдохнувшей первые поэтические мечты». Зміст «Ворскла», як і пізнішої «Слобожанщини», становлять пісні та балади, засновані на народних піснях та переказах і присвячені здебільшого
тій переходовій добі, коли стара козацька психологія вимирала, а народжувалась нова, гречкосійська («Золота бандура», «Барвінкова стінка», «У полі», «Бабусина казка», «Хортиця», «Опізнився», «Остання січа», «Кобзар» etc.). Розуміється, для тогочасних читачів, вихованих на поезії Некрасова, приваблених горожанською нотою у віршах Старицького, це був матеріал занадто старосвітський. Щоголів їх не зворушував; книжки розходились поволі («Слобожанщину» не тяжко було дістати в 19171918 рр.), а сам поет почував себе «самотнім лебедем», «непривітаним співцем»:
Все це конче повинно пам'ятати, говорячи про зміну напрямків у нашім письменстві.
II
§ 1. Котляревський. Біографічні дані
з її старосвітським життям, якою була вона до румянцевських реформ («Так вічной памяті бувало у нас в Гетьманщині колись»), і та нова Україна, що настала з губернськими установами та поширенням на українське шляхетство жалованої грамоти дворянству. З одного боку, троянський кіш, козацькі звичаї Енеєвих супутників, боги і богині в старокозацьких убраннях; з другого кріпацтво, селяни «панські і казенні», тиск чиновництва, «судді і стряпчі безтолкові, повірені, секретарі» І не тільки «Енеїда», сам Котляревський теж був продуктом переходової доби, з живими симпатіями до колоритного минулого він сполучав уважне прислухання до нових культурних та літературних смаків, що йшли з російських центрів.
Першими роками життя і першим вихованням він міцно був звязаний з культурною українською старосвітчиною. Народився він восени 1769 року в глухій провінціальній Полтаві, його батько був маленький маґістратський урядовець, дід належав до духовного стану; першу науку він дістав старовинним звичаєм у дяка. Але дедалі, то все сильніше озиваються до нього впливи російські. Року 17831784 його віддають до Словенської, пізніше Катеринославської семінарії, що саме на той час перебувала в Полтаві. Що являла собою ця семінарія, можна гадати різно. З одного боку, в ній повинно було щось зостатися давнього, традиційного, спільного з тими «училищными колониями», які пішли від Київської Академії; з другого на неї положив, мабуть, свою печать тогочасний архієпископ Словенський Никифор Теотоки, людина великої, і не тільки богословської, освіти. Відомо, що програм Словенської семінарії був поширений; крім давніх мов, введено нові: французьку й німецьку; можливо, звернуто було увагу і на російську словесність. Вийшовши з семінарії, Котляревський якийсь час жив на селі, учителюючи по поміщицьких домах. Тут він, як свідчить біограф, «бывал на сходбищах и играх народных и, сам переодетый, участвовал в них, прилежно вслушивался в народный говор, записывал песни и слова, изучал язык, нравы, обычаи, обряды, поверья и предания украинцев, как бы приготовляя себя к предстоящему труду». Але характерно, що цей самий «труд» виникає під впливом російського твору, а форма його стоїть в звязку не з Кониським та Некрашевичем, не з силабічним їх віршем, а з чотиристоповим ямбом російських поетів.