натуралізму. В поезії сімдесятих і вісімдесятих років ще держаться романтичні теми, але згодом і вони зникають у горожанськім пафосі Старицького та соціальних мотивах «Вершин і низин» Франка.
Середина 90-х років принесла українському письменству новий похил в обсягу художньої прози. В 1896 р. в фейлетонах «Буковини» зявилась повість О. Кобилянської «Царівна». Героїня цієї повісті, що нудиться в рамках філістерського життя галицької сімї, читає Ніцше і поривається до літературної творчості, одкриває собою цілу ґалерею ідеальних жіночих постатей, українських Нор, глибоких і витончених, що провадять уперту боротьбу за індивідуальність. Взагалі з Кобилянської письменниця, не позбавлена реалістичного дару: картини міщанського життя Іовановичів в «Царівні», такі оповідання, як «Банк рустикальний», і повісті, як «Земля», виразно про те свідчать. Але внутрішнє тяжіння у неї до вершин, до тонкої психології вибраних, виїмкових натур, до леґенди. В одній із своїх повістей «В неділю рано зілля копала» вона рішуче одвертається од дрібного, буденного життя. Горді, первісно свіжі характери, незаймані смерекові ліси, глуха й кривава пісня з старовини, ворожба і таємний голос передчування от зміст повісті. З інших прозаїків цієї ж доби Яцків, талановитий і неврівноважений, хитається між крайнім натуралізмом і крайнім символізмом; Коцюбинський, Стефаник і Винниченко певно і глибоко ведуть лінію натуралізму. Подібно до Франка, вони не бояться спиняти увагу на найтемніших сторонах життя, надто Стефаник, глибокий обсерватор мужицького горя, але повістярська їх манера одмінна од Франкової, часто-густо позначеної протоколізмом: усі троє удосконалюють свою письменницьку техніку, користуючись імпресіоністичними прийомами, з словом поводяться економно, уміють дбати про ритм і музичність фрази. Ті самі хитання між новим витонченим реалізмом та новоромантизмом позначаються і в галузі поезії на творчості Лесі Українки, галицького гуртка «Молодої Музи», Олеся, Філянського та інш. Ця діархія, це двоєвластя в літературі неореалізму та неоромантизму (з одного боку зріст футуризму, революційної поезії харківян, проза Хвильового, з другого символістична манера Тичини, Загула, Савченка, Михайличенка) характерні і для сьогоднішнього дня.
Отже, підставляючи в нашу схему хронологічні дати, маємо таку таблицю:
I. Доба класичних пережитків та сентименталізму (травестії, сентиментальної оперети та сентиментальної повісті) з 1798 р. до кінця 30-х рр. XIX ст.
II. Доба романтичних поглядів і форм (фантастична та історична повість, балада, романс) з кінця 20-х рр. до кінця 60-х.
III. Доба наївного реалізму, побутово-описового, наостанку з нахилом в бік натуралізму з кінця 60-х до середини 90-х.
IV. Доба неореалізму та неоромантизму з середини 90-х рр. до наших днів.
§ 4. Застереження й уваги
Перша з них стосується до галицького письменства початків XIX віку, передшашкевичівської доби до літературної діяльності Осипа Левицького, Симеона Лисенецького та інших. Сучасники Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки, ці письменники пишуть ще старою словяно-українською мовою, засміченою полонізмами та германізмами, репрезентуючи приблизно ту саму стадію її розкладу, на якій у нас перебував Сковорода. Літературні форми панегірична ода, «візерунок цнот» та бурсацька вірша «на випадок» так само переносять нас у XVIII в. Про ідейні обрії і говорити нема чого. Тільки хронологічні дати вяжуть такі твори, як «Домоболіє» (Heimweh туга за краєм) Ос. Левицького та «Воззрініе страшилища» С. Лисенецького з XIX століттям: з огляду на внутрішній зміст це схоластична поезія попередньої доби, часів Феофана Прокоповича або Митрофана Довгалевського, і тому цілком справедливо буде лишити її поза розглядом.
Взагалі, явище запізнювання, відставання і не тільки від сусід, а й від свого брата, від українських письменників, що ведуть перед, це характерна риса нашого літературного розвитку. Коли ми придивимось до творчості багатьох наших авторів, ми помітимо, що, вступаючи в літературу, вони оказувалися в ній величезним, часом зворушливим навіть анахронізмом. Прикладом для нас можуть стати Стороженко зі своїми «Українськими оповіданнями» і особливо поемою «Марко Проклятий» наприкінці 60-х рр., Щоголів з старомодно-романтичними баладами «Ворскла» та «Слобожанщини» в 8090-х рр., Панас Мирний з своєю «Дурницею»,
«Повією» та «За водою» в «Літер.-наук. віснику» 19081919 рр. Пояснюється це явище тим ненормальним становищем, в якому перебувало наше письменство і яке надавало нашому літературному життю нерівного, переривчастого характеру. Різні «бичі й скорпіони» Кирило-Мефодіївський процес 1847 р., Валуєвський циркуляр 1863, Емський наказ («Юзефовичів закон») 1876, цензурні репресії 8090-х рр. становили величезні перешкоди нашому літературному розвиткові, інколи надовго його перепиняючи. В результаті таких перебоїв письменники, що їх літературні погляди і стиль установились в попередню добу цензурних полегкостів, мусили замовкати, затаївши в собі давні літературні плани, урвавши або надалі відложивши розпочату працю. Коли ж знову наставала година пільги, і вони знов діставали змогу появитися друком, то дуже часто виявлялось, що їх теми і художня манера перестаріли, стали чимсь чужим і непотрібним для нових читачів. Так, з Ол. Стороженка (18051874), наприклад, був явний, «прирожденний» романтик. Його літературний смак сформувався під впливом гоголівських «Вечорів» та «Миргорода». Його цікавили історичні перекази, народні повіря: «Наша чудова українська врода, писав він, нагрітая гарячим полудневим сонцем, навіва на думи насіння поезії й чар; як пшениця спіє на сонці і складається у копи та скирти, так і воно, те насіння, запавши у серце і думку, спіє словесним колосом, складається у народні оповідання та леґенди». Завданням письменника, на його думку, і було обточити, обробити ті народні перекази й леґенди, надавши їм артистично викінченої, ефектної форми. Усі оповідання Стороженка гумористично-жанрові, фантастично-казкові, історичні мають таку народно-поетичну основу. Як у Гоголя, у нього найхимернішим способом сплітається фантазія і дійсність; як у Гоголя, вражає надмірність комізму й колориту, і розуміється зявись ці оповідання в 30-х, навіть в 40-х роках, їх спіткав би безперечний літературний успіх. Але етнограф-аматор і романтик Стороженко був разом з тим совісним урядовцем окраїнного типу, спочатку в Києві, а потім у Варшаві, при генерал-губернаторах, і, як звичайний урядовець, до хоробливості чутливо реаґував на урядові нагінки та підозріливі погляди високослужбових кіл. Катастрофа 1847 р., свідком якої він був у Варшаві (арешт і висилка Куліша), зробила на нього велике враження. Тільки в 18611862 рр. показується він в «Основі» зі своїми українськими оповіданнями. Але на той час цікавились ним мало: «Куліш, Костомаров, Білозерський і tutti quanti, як сам він скаржився, вихваляли Марка Вовчка», і його оповідання в очах українського читача могли зайняти тільки другорядне місце. В них не знайшли ні артистичної глибини, ні етнографічної точності. І коли найкращий твір Стороженків, поема «Марко Проклятий», зосталася нескінченою, то причиною тут було не тільки те, що «на нас накинувся Катон (тобто Катков, реакційний публіцист російський) і добрим намірам нашим надав гидке значення сепаратизму», а наслідком того «скрізь виявилась якась байдужість до рідної мови», була й інша причина, а саме та образлива холодність, з якою поставились сучасники до його колоритних, але старомодних писань. Тільки одного захопленого читача знайшов собі «Марко Проклятий», але то був читач, в «минувшем веке запоздалый». Існує переказ, ніби старий Гулак-Артемовський, перечитавши Стороженкову поему в рукописі, в захваті написав на білому полі: «Зроду нічого луччого не читав і до смерті вже не прочитаю». Молоде покоління, певно, думало інакше. Воно могло віддавати належне хистові, але для себе потребувало реалістичної повісті.