Творчості цих дрібних і здебільшого малоталановитих літератів звичайно надається титул котляревщини.
С. О. Єфремов у своїй «Історії письменства» характеризує котляревщину, як «обивательську літературу» на «всякі злоби дня та біжучі справи». Він указує на її подібність до старих, ще з XVIII в., віршів, сатир та «пашколів», що виходили з «письменних кругів народу» і являли собою відгук на різні події, що так чи інакше будили думку, зворушували уяву широких мас людності: і там, і тут за перо брався «обиватель» розуміється, в російському, а не польському значенні слова і орнаментував свій маленький літературний замисел під якийсь признаний і популярний твір . Цей «обиватель», цей тихий і мирний провінціал, озивається часом і в Котляревському, в його тирадах про «Полтаву-матушку», про «битую копійку», цю «прелестницю злодійку» та в елегійних спогадах про те, «як в армії колись велося»; але в авторі «Енеїди» поруч із ним раз у раз вставав, мовляв за Єфремовим, «сковородинець і масон», письменник широких інтересів та широкої сприйнятливості і не давав своєму літературному творові упасти на дно провінціальної графоманії. В котляревщині «обиватель» запанував цілком і надовго. Думка С. О. Єфремова,
ніби всі оті невдатні наслідувачі Котляревського з їх грубо-гумористичним тоном, зневажливим трактуванням народного побуту та карикатурно-«кабацкой украинской речью» були в нашім письменстві зявищем випадковим, скороминущим ця думка навряд чи може назватися вірною. Котляревщина була довгою й упертою хворобою українського слова. Проф. Дашкевич справедливо зазначає, що «комически-карикатурное изображение народа продолжалось еще в 50-х годах» і на доказ своєї думки посилається на твори Ващенка-Захарченка, Г. і С. Карпенків та інших. Що ж до зумисне-простацького стилю котляревщини, то він правда, поза межами літератури доховався в цілості до найостаннішого часу в газетних фейлетонах та аґітаційних листках .
Таким чином маемо: 1) провінціально-обивательську природу письменника, 2) грубо-гумористичне трактування народного побуту і 3) образну, конкретну, з нахилом до вульґарності мову. Ці три риси визначають літературне обличчя всієї котляревщини, а зосібна і одного з найперших її представників Павла Павл. Білецького-Носенка.
П. П. Білецький-Носенко народився і виріс у Прилуцькому повіті на Полтавщині. Замолоду служив у війську, в 1794 р. під командою Суворова штурмував Прагу; потім, вийшовши в одставку, став за штатного смотрителя в прилуцькій повітовій школі. Один час утримував у Прилуках приватний пансіон, де сам викладав усі предмети риторику, поезію, міфологію, гражданський та воєнний устави, старі й нові мови, історію та географію, а «для преуспевших», крім того, артилерію та фортифікацію. Людина старосвітського, консервативного складу, він міцно стояв на сторожі основ тодішньої суспільності, між іншим, доказував законність і державну рацію кріпацтва. «Как бедна, писав він, та монархия, где подданные своевольны! Как призрачно она соединена! Мы видели из переворотов империй, сохраненных нам историей, и малых владельцев, которые возделывают свои поля наемниками. Такой владелец подобен главе какой-то демократической республики подчиненные его не страшатся, ибо они, когда захотят, могут его оставить. Напротив того, помещик, имеющий своих собственных крестьян, подобен монарху в благоустроенном государстве. Не на этой ли благодетельной власти малых монархов отчасти покоится непоколебимо деятельное могущество и слава России».
Живучи в своєму провінціальному закутку, цей політичний мислитель і наставник дворянської молоді з найбільшою охотою займався на дозвіллі наукою: підтримував зносини з ученими інституціями, розвязував завдання, писав преміальні твори, а то й цілі наукові трактати на найрізноманітніші теми економічні, літературні, агрономічні Але, треба думати, його наукові писання були дуже невисокої вартості; слави своєму авторові вони не придбали. «Только глубоким стариком, говорить М. І. Петров, в 1855 г. Белецкий-Носенко удостоился сочувственного печатного отзыва о своих историко-литературных трудах».
До «малороссиянизма» Білецький спочатку під час своєї служби в війську мав певну нехіть; пізніше, отаборившися в Прилуках, він сам став до гурту прихильників українського слова; але навіть і тоді жартливу «Горпиниду» не брав так поважно, як свої наукові праці.
Розуміється, таке відношення до справи не обіцяло ніякого заглиблення в сюжет, не свідчило про найменше бажання артистично його
Не хоче ставить восени», або: «Но де! Нема про неї й чутки / Якось-то Пан, божок гаїв, / Шукав для семерної дудки / У болотах очеретів») трапляються де-не-де, немов ті «рідкі пловці у морській пучині». На величезній більшості строф лежить печать повної версифікаторської безпорадності.