§ 2. Гулак-Артемовський
Петро Петрович Гулак-Артемовський (17901865) народився на Правобережжі, в м. Городищі, Черкаського пов., де його батько був священиком; учився в Київській Академії; після Академії учителював у польських поміщицьких сімях, а р. 1817, за протекцією гр. Северина Потоцького, куратора харківської шкільної округи, перейшов до Харківського університету одночасно вільним слухачем і лектором польської мови; з 1818 р. був учителем дівочого інституту; з 1820 професором, а в рр. 18411849 і ректором Харківського університету.
Професор з Гулака-Артемовського був невисокої і, так мовити б, офіціальної марки. Своєї науки він читав російську історію як фахівець він не студіював зовсім, але зате довго і красномовно міг вихваляти Карамзіна «Историю государства Российского», потріпувати нові історіографічні праці й особливо широко розводитись про славу та велич Росії. Спогади слухачів одностайно малюють його як блискучого промовця, великого майстра до фрази, що своїм потужним «ораторським» голосом виповнював найбільші університетські аудиторії, але знань давав мало, зоставляючи «своих слушателей в полнейшем невежестве по отечественной истории».
Як усі люди, що власними зусиллями самі протоптали стежку до високого службового становища, Гулак-Артемовський був людиною зручною, з великим практичним тактом; умів набути і підтримати потрібні для служби звязки, зєднати ласку впливової людини, підкреслити, де треба, своє «вірнопідданство» та свій патріотичний настрій. Останній цілі він дуже часто примушував служити і своє українське перо, і треба визнати, що не завжди все те виходило на добре. В його випадах проти «клеветников России» немає й найменшої гідності поета-громадянина. Його вірші про Пальмерстона, англійського премєра часів Кримської війни, ліберала та імперіаліста
Гулака його поезії, присвячені одержанню орденської звізди. Кожен їх рядок повен такого наївного культу чина і ордена, такої дрібно-урядовецької психології, що трудно собі навіть уявити автора поважним і заслуженим університетським професором.
Розуміється, літературна праця для Гулака-Артемовського, так само як і для Білецького, була нічим іншим, як тільки розвагою. «Артемовский не был то, что называется человеком литературным», спогадує про нього М. де Пуле. Далекий від думки присвятити себе виключно літературі, він у письменстві був лише аматором. Де Пуле гадає навіть, що коли б Гулак порішив зосередитися виключно на літературній праці, він навряд би став писати по-українськи: «Он с одинаковым совершенством владел языками русским, польским и малорусским и, как человек очень умный и практический, едва ли отдавал предпочтение последнему». На щастя, Гулак займався літературою тільки «межи ділом», одпочиваючи од ректорських та професорських обовязків, і тут на дозвіллі українська мова привабила його своєю свіжістю, відсутністю в ній робленого, штучно піднесеного стилю, в якому він вів свої університетські лекції, привабила його тим, що давала вихід гумористичній стороні його натури та його українському, краєвому патріотизмові. Бо ж при всьому своєму карєризмові і «казенного образца» лекціях з російської історії, Гулак був щирим українським патріотом, аматором і добрим слугою українського слова, хоч радив Кулішеві «не слинити», «козацьку матір» оплакуючи, але разом з тим сам в 1860 р. закликав своїх знайомих до підтримання «Основи», небайдужий до перспектив дальшого розвитку «рідненької мови».
Писати Гулак почав ще на академічній лаві. Але його перший твір переробка поеми Буало «Le Lutrin (Налой)», направлена проти чиновницького хабарництва, написана була церковнословянською мовою. Українські його твори зявилися пізніше, вже після російських; перші з них датуються 1817, останні 1860-ми роками. Все, що становить літературну славу Гулака байка «Пан та Собака», «Гараськові пісні», «Рибалка» все те вийшло друком у першу половину його літературної діяльності, між 1817 та 1833 роком. Писанням його старечих літ звичайно надають менше значення, хоча й серед них трапляються цікаві й талановиті речі.
До школи Котляревського Гулака-Артемовського відносять перш за все «Гараськові пісні», його переробки Горацієвих од. Вони не всі однакового характеру і однакової артистичної вартості. Одні стислі, короткі і зостаються в тісних рамках гораціївського вірша (такі переробки од II, 3, І, 23, почасти І, 11); інші (І, 34, II, 9, II, 14) докладні, розведені водою і відступають від плану свого первотвору, являючи, по суті, низку варіацій на гораціївську тему.
Найбільшою популярністю серед Гараськових од користується перша ода до Пархома. У Горація її заадресовано до Деллія, другорядного памфлетиста і політичного аґітатора перших часів Авґустового правління. Горацій рекомендує в ній своєму приятелеві зрівноважений спокій філософа, aequam mentem: