З пізніших статей найважливіші дві, діаметрально протилежні висновками: «Котляревський» С. О. Єфремова, переднє слово до видання «Віку», і «Іван Котляревський в світлі сучасного йому російського письменства» М. Євшана (Федюшки) в «Сборнике харьковского историко-филологического о-ва», т. XX. Єфремов поділяє з Житецьким його переконання, що Котляревський «міцним корінням держиться» в українському минулому, що попередники його «Енеїди» це інтермедії та інтерлюдії, вертеп та творчість невідомих на ймення мандрованих дяків, «українських бардів, що, юродствуючи, несвідомо робили великої ваги діло, кладучи перші підвалини народного письменства». М. Євшан, навпаки, певен, що літературна діяльність Котляревського є лише відгук сучасного йому російського літературного життя з усіма характерними для останнього поглядами та прийомами.
На статті Єфремова лежить виразна печать того загального погляду, яким перейнята його велика історія письменства: для нього все нове українське письменство має одно обличчя визвольне, народолюбне, демократичне, а український письменник, за нечисленними виїмками, повторює один і той самий тип гуманіста-демократа. Цей погляд затирає певні границі між психологією поколінь і постаті Котляревського, «інтеліґента своїх часів, сковородинця і масона», надає рис українського інтеліґента 90900-х рр. В освітленні С. О. Єфремова Котляревський не тільки свідомо приступає до своєї літературної праці, але й формою своєї свідомості наближається до нас. Його метою нібито було поставити перед «равнодушные очи»
гірке народне життя споневаженого українського «смерда»; його фрази про колючу мужицьку правду і на всі боки гнучу панську були не просто стилізацією під народні приповідки, які йому доводилося чути на селі, але безперечним голосом його справжнього переконання; його вихватки проти старих муз, проти старих панянок:
Такі в короткому викладі головні критичні оцінки літературного надбання Котляревського. Як бачимо, всі вони кружать коло трьох основних питань: 1) яке становище займає Котляревський супроти української традиції XVIII в. і сучасного йому російського письменства, 2) оскільки він являється громадським сатириком, а його «Енеїда» поважним, ґрунтовно задуманим побутоописовим твором, і 3) оскільки сам Котляревський був свідомий справжньої ваги розпочатої ним праці. Відповіді, які дають на ці питання окремі автори, розбивають їх на дві розбіжні течії: одна підносить Котляревського як великого художника слова і добачає в ньому свідомого своєї мети сатирика і оновителя української літератури іде вона од Костомарова, поймає Кошового та Житецького, а найкрасномовніший вираз знаходить у С. О. Єфремова; друга намагається умалити письменницький хист Котляревського, бере під сумнів його українську свідомість літерата і громадянина, добачає в його творчості запізнений відгук російського літературного життя ця течія, що плине від шевченківської характеристики «Енеїди», як «сміховини на московський кшталт», панує в українській критиці з Кулішевими статтями в 60-х рр., а р. 1909 дає себе знати різкою статтею М. Євшана.
Щодо праць біографічного змісту, то їх дуже небагато: життя Котляревського ще вимагає пильних студій праця І. М. Стешенка «И. П. Котляревский, автор украинской «Энеиды», Киев, 1902, хоча й має підтитульну кваліфікацію «критическая биография», але містить у собі досить неперевірених даних і явних вигадок (напр., з повного вірою переказаний анекдот про зустріч Котляревського з козаками, що, дізнавшися про його авторство «Енеїди», запрошують його до себе за старшого). Цікавий портрет Котляревського на тлі історичних обставин дає О. Я. Єфименкова (Ефименко А., «Котляревский в исторической обстановке», збірник «Южная Русь», 1905, т. II). Котляревського в обстановці побутовій малюють артистичні етюди Горленка, «Воспоминания» Стебліна-Каменського (Полтава, 1883) та документи І. Ф. Павловського в книзі «Полтава», исторический
очерк 18021856 рр. (Полтава, 1910).
Літературу по окремих питаннях див. у великій «Історії українського письменства» С. О. Єфремова та в бібліографічнім покажчику Комарова з єфремовським додатком.
III
§ 1. Травестія після Котляревського. Білецький-Носенко
З огляду на хронологічні дати творів, усіх названих письменників можна розвести на дві групи: до однієї стануть сучасники Котляревського, його літературні однолітки, творчість яких припадає на двадцяті тридцяті роки; до другої травеститори пізніші, що вийшли на літературний шлях уже по смерті Котляревського, коли в Харкові склався гурток етнографічно-романтичний, а на петербурзькім обрії стала поволі підійматися літературна слава Шевченка. Перші писали в ту пору, коли жартівливі поеми та оди звучали молодо, виглядали непоношено, являючи вдячне поле для письменницької праці; другі виступили зі своїми працями тоді, коли все живе й талановите перейшло до інших жанрів, і мало не з першого ж свого кроку ставали анахронізмом. Всі вони, і перші й другі, раніші й пізніші, за винятком одного хіба Гулака-Артемовського, не піднялися на висоту Котляревського. Не маючи ні його хисту, ні його широких все-таки обріїв, громадських та літературних, не зрозумівши духу і напрямку «Енеїди», вони стали копіювати саму зверхню сторону поеми Котляревського і «вкинулися в надзвичайну часом утрировку та безглузду карикатурність». «Своїми спробами вони довели до того, що на все українське письменство встановився був погляд, як на грубе варнякання, пристановище «малоросійських жартів», так що справжні творці тоді ж таки «мусили не жартома доводити, що українська мова здатна і до серйозної творчості та поважних творів» (Єфремов).