Те, що у скубента Чуприни висловлено обережно, стримано і відноситься виключно до «Енеїди», те в Куліша переходить у справжній акт обвинувачення і поширюється на весь літературний набуток Котляревського. На погляд Куліша, літературна діяльність Котляревського одна з форм українського ренеґатства. В українськім житті завжди боролися дві стихії: містá та шляхетські маєтки, що раз у раз одривалися од народної основи, і села та хутори, що вірно при тій основі зоставалися і які Куліш називає «миром свежим, полным юношеских великодушных стремлений и поэтических грез». Під ту добу, коли Котляревський вийшов на «літературну ниву», тобто в кінці XVIII, на початку XIX віку, верхи українського народу відділилися од простого люду і являли зразки антинародного смаку і побуту, бо набували народність великоросійську, великоросійське культурне обличчя; низи, маси лишилися вірні старовині, але втрачали свідомість, безсилі були на своїх речників здобутися. Нещастя Котляревського в тім, що він поплив за течією і в своїх творах висловив те презирство й глум, з яким вершки одверталися од народного життя. Як людина талановита, Котляревський не міг зостатися сліпим до тих скарбів, які таїв у собі люд, але, не маючи здібностей геніальних, він не подужав стати понад поняття свого віку і дати народному світоглядові і народному побутові правдивий, не карикатурний вираз. Він з легким серцем пішов слідами українських анекдотистів, яких багато було в дворянському і не дворянському товаристві. «Троянский герой в виде украинского бродяги смешил товарищей Котляревского до слез, и рукопись его начала ходить по рукам. Помещики украинские рассмеялись над «Энеидой» не хуже офицеров, расхохотались над ней и их лакеи, уже не похожие на тех, от кого они были оторваны дворовой жизнью Одни простолюдины не смеялись, им было не до «Энеиды». Висновки Куліша дуже суворі. В мові Котляревського він бачить «кабацкую речь», в «Енеїді» «бурлацкое юродство», в «Наталці Полтавці» афектовано-фальшиву оперету, вокальні номери якої недалеко одійшли од перебільшено сентиментальних романсів XVIII в. У Котляревського не було поважання ні до себе, ні до народу, ні до народної мови: «Самая мысль написать пародию на языке своего народа показывает отсутствие уважения к этому языку».
І тільки в одному добачає Куліш право Котляревського на деяку пільгу в тому, що він сам «смутно почуял беззаконие своего смеха и под конец смеялся уже без искренности».
Сімдесятівісімдесяті роки доба певної «реабілітації» Котляревського в критичній літературі. Сюди відносяться: одзив Костомарова в його статті про українську поезію в хрестоматії Гербеля («Поэзия славян», 1871 р.), стаття-передмова Катранова до видання 1874 р., «Відчити з історії українсько-руського письменства» О. Кошового в закордонному «Світі», 1881, 12 (з характерною оцінкою, діаметрально протилежною присудам Куліша: «Ми наперед усього в писаннях Котляревського бачимо його глибоку скорб про народну недолю»), і нарешті стаття Н. М.-В. (відомого російського поета Н. М. Минського) в «Нови» за 1885 р. Навіть Куліш у цю пору відходить од свого давнішого погляду і в передмові до своєї «Хуторної поезії» (Львів, 1882) визнає за творами Котляревського певне художнє і навіть громадське значення: «В ній побачили земляки своє поспільство, побачили хоч з вивороту, та все ж таки не сліпуючи, як сліпували, захилившись до чужомовної книжки». Щодо свідомості Котляревського, Куліш зостається давнішої думки: «Котляревський покорявсь недовідомому велінню народного духа, був тільки сліпим знаряддям українського світогляду» і тому «сам не знав добре, що він робить».
В науково-критичній літературі 90-х рр. в загальних оглядах і спеціальних розвідках розпочинається уже детальне вивчення літературних джерел Котляревського (М. П. Дашкевич: К вопросу о литературном источнике «Москаля-чарівника», малорусская и другие бурлескные «Энеиды» «Киевская старина», 1893, XII, і 1898, IX).
З загальних питань наукових дослідників цікавить найбільше одно: оскільки органічним кільцем входить Котляревський, як автор «Енеїди», в розвиток українського письменства і чи не в тіснішому звязку стоїть він з сучасним йому російським літературним рухом. Цьому питанню П. Житецький присвятив спеціальну працю: «Энеида» Котляревского и древнейший ее список в связи с общим обзором малорусской литературы XVIII века». Киев, 1900 (український переклад Київ, 1919). Всупереч попередникам, Петрову та Дашкевичу, Житецький пробує довести, що «Енеїда» Котляревського виросла безпосередньо з української традиції XVIII в. З цією метою він підкреслює одміни в тоні й виконанні в Осипова і Котляревського і розглядає «Енеїду» останнього як особливий, своєрідний тип травестії. Поема Осипова, на його думку, є пародія «виключно літературна»; її роль дискредитувати старий набридлий літературний напрямок, тимчасом як Котляревський «не має жодного наміру втручатися в боротьбу з псевдокласичним напрямком, боротьбу, що кінець XVIII століття виникла в московській літературі, так само вірші-пародії, що користувалися біблейськими та євангельськими оповіданнями, зовсім не мали на увазі підкопуватись під їх авторитет». «З цього погляду «Енеїда» Котляревського є органічне продовження місцевих віршів, на які багата була українська література в XVIII столітті».