Переходимо до інших особливостей епічної манери Верґілія, до подвійного мотивування подій. Втручання богів у людські справи друга риса цієї манери зберігається у Котляревського не завжди. Поет задовольняється іноді природним лише мотивуванням. Зразком може послужити згадуваний уже епізод смерті Палінура. У Верґілія цей головний керманич троянської флоти гине від руки самого бога сну:
У Котляревського смерть приходить по керманича в інших обставинах і з іншої причини. Прощаючись з сицилійцями, старий Палінур «нахлистався горілочки» «по саме нільзя». Завваживши небезпеку (п'яний коло стерна), Еней наказує прибрати його з палуби.
сам Плутон і якій до душі «лише сумна війна та гнів, та злочинне підступство»; Алекто ходить поміж троян та рутульців, одвідує сімю Латинову, Турна і скрізь запалює серця ворожнечею, 2) троянці порушують права полювання: син Енеїв Асканій-Іул ранить на вловах прирученого оленя, що належить латинянові Тіррові. Котляревський зберігає обидва моменти. Але у нього фурія Тизифона мало чим нагадує Верґілієву Алекто. І хоч вона так само люта й несита, «яхидніша од всіх відьом», але в її появі нема нічого імпозантного: в дім царя Латина вона «вкочується клубочком», а смертельну ненависть до троянців розпалює звичайними бабячими нашептами й намовами. Що ж до історії з Тірровим оленем, то її перетворено (слідом за Осиповим і німецьким травеститором Блюмауером) в найвеселіше оповідання про «няньчиного цуцика», що дочасно загинув од троянських хортів і своїми обгризеними й обсмоктаними кісточками прислужився як привід до першого «штурхобочного бою».
І так всюди. Із зовнішнього боку поетичні засоби Верґілія зостаються ніби не порушеними: втручання богів, закликання муз, навіть широкомовні, картинні порівняння (див. V, 9394), але тон взято діаметрально протилежний: де у Верґілія драматизм, героїзм, урочиста мова, зворушливі сцени, там у Котляревського фарс, весела легковажність і влучні, хоч не завжди високої проби, дотепи.
Але вся сіль «Перелицьованої Енеїди» не тільки в цій різкій невідповідності гумористичного стилю поважному, оточеному певним пієтетом сюжетові, але і в тому, щó намагався показати в своїй російській травестії Осипов в умінні надати своєму гуморові національного характеру, накласти на вчинки Енея й троянців густий український колорит. Перше, що використовує в цьому напрямку Котляревський, це імена. Ми бачили вже, як в епізоді з Палінуром троянського керманича названо Тарасом. В іншому місці перед нами троянський ворожбит Невтес, «пройдисвіт і непевний», спеціаліст «гатить греблі». Про нього читаємо:
обсаджений клечанням, світлиці, пооббивані шпалерами, заслані килимами та рядняними доріжками, обвішані портретами «всіх богатирів», уявляються нам як заможна домівка провінціального полупанка; троянське племя, що обливається потом над латиною, старанно виробляючи латинську тму, мну, здо, тло, переносить нас в обстановку старої української школи, з її «Піярською граматкою» та неминучими «субітками»; а описання учти у царя Латина або картини раювання праведників у Єлисейських полях знайомлять нас з усіма розкошами традиційної української кулінарії: «отрібками та шарпанинами», «ганусівками та калганівками», «варениками пшеничними білими та пухкими до кавяру буханцями». До цього приплітається безліч натяків і образів, узятих з живої сучасності або недавнього минулого. Троянці, «закуривши»-розгулявшися в Сицилії, справляють на богів враження села, понятого жахом перед татарами: