Правда, вона виглядає, як гніздо аметистів на сірій скелі?
Правда, вона виглядала, як гніздо аметистів.
З правого боку збігала вниз з нами течійка кривавих маків, а зліва, на кожнім закруті стежки, осміхалося море. Далекі скелі, всі у заломах, мяко убрались в зелень і виглядали, наче старий, потертий місцями оксамит.
Ставало душніше. Горіли скелі, дорога, пил під ногами, палали повітря і море. Ми теж пашіли жаром.
Ящірки раз у раз перетинали нашу дорогу. Розпечені скелі двигтіли, здавалось, од їх безупинних хвилястих рухів. Мигне тільки рябенька спинка або гострий шпичастий хвостик і зникне. І знову звідкись вона зявлялась, приплющена жаром, на кривих ніжках. Спинилась, підняла гадючу головку і сторожко водить круглим, підкресленим оком. Видко, як під тоненькою шкуркою збоку калатає серце. Але тільки тінь впала або шеберхнуло щось вже вона зникла у непомітній шпарці, наче влізла просто у камінь.
Не знаю, хто з нас назвав ящірку душею каміння, живчиком, що вічно бється в важкій і нерухомій масі.
Нарешті дихнуло море. І ми дихнули. Здається, починався сироко.
Берег! легко зітхнула моя сусідка, побачивши сірі піски. І коли вона бігла до нього, я любувався, як на тлі моря світився німб золотого волосся.
Море несло на собі хвилю і, докотивши, коротким навиклим рухом скидало її на берег, неначе карти здавало.
На Piccola Marina саме купались. Ми проминули той сонячний сміх, виплески тіла, зелений фосфор його в воді і примостились в безлюднім куточку. Море сліпило. Воно все розцвіталось срібними квітками. І хоч вік їх був коротенький, усього мент, але в той самий мент замість зівялої квітки розпускалася сотня нових. Блисне сліпуче, як срібна зірка, і згине. А на блакиті нові.
Ми бачили звідси острів од моря аж до вершків. Хвилі бились і розбивались об стрімкі скелі Монте-Соляро, об фаральони. Острів шипів, як розпечений камінь, кинутий в воду, і круг нього кипіла вода.
Ми мовчки сиділи, розпущені наче в блакиті, і слухали моря.
Врешті я поспитав:
Про що ви думали зараз?
Вона обняла мене очима а в них я побачив все море і ціле небо і одповіла тихо:
Дивлюсь на південь, на безконечне море. Сироко приносить до мене з Африки спеку і аромати Єгипту, а я мрію про край білих пісків і чорних людей, про кактуси, пальми і піраміди. Котиться з Африки хвиля і, як далекий братерський привіт, цілує скелі. І може, та хвиля, що мила ноги араба, набігає тепер на мої ноги як символ єднання
Як гарно!
Се скрикнула Марта і перервала оповідання.
Антін спинився, наче вперше побачивши жінку.
Вона була тут!
Світло од лампи, здивовані жінчині очі, немов вони бачили щось незвичайне, розщібнутий ґудзик на її грудях, пасмо тютюнного диму поперек шафи з книжками і чорні холодні шибки, на яких дощ пальцями тарабанив
свої нудні мотиви
Антін нетерпляче струснув плечима і тим рухом наче щось скинув із себе. Забігав по хаті і знов говорив:
Ну, ми розстались. Я не знав навіть на час чи назавжди.
Була обідня пора. Коли я входив в столову свого готелю, перше гудіння гонга густо пливло над рядами білосніжних столів, в той час ще порожніх. Я зайняв своє місце. Між стовпи колонади, яку повернуто було в їдальню, перлося море, немов величезні марини, вправлені в рами білих колон. На виднокрузі розпускалась вітрилами яхта, як дерево цвітом. Сонце лягло на Кастельоне, що дрімав з правого боку, й закучерявило гору рядами маслин, оповило її кілька раз в чорний турецький пояс. Виноград горів між ними зеленим вогнем, як вставлене в пояс дорогоцінне каміння. Ще нікого не було в столовій, але я бачив добре знайому, застиглу в оці картину: чорний смокінг у білих штанах мовчки і методично ріже криваве мясо, а біля нього дама у білім уся впірнула між дві половинки червоного Бедекера. Гудуть голоси, дзвенить посуда, сиплеться сміх, булька вино, грав радісно море, а чорний смокінг в білих штанах, як машина, старанно ріже криваве мясо і біла британка так само тоне в червоній оправі книжки.
Перші зявились в столову німці. Простукали каблуками подовж столів. Дами й мужчини, рядком, як гуси. Зайняли окремий стіл і зараз забряжчали склянками. Вони обгородили стіл муром широких спин, облямували скатерть кодом здорових румянців, змішали з дзвоном посуди свій грубий сміх і свою мову.
Ja-ja Ja-ja [1] тріщало понад столом, а під столом стукали ноги, грубі литки у панчохах з грубої вовни та в запорошених капцях, їх дами, негарні, у ластовинні, здіймали кості плечей в погано пригнаних блузках і механічно викидали із себе, як ті ляльки, що їм треба притиснути у відповідному місці:
Ach!. Wunderschon! [2]
Ja-ja Ja-ja рубали мужчини.
Kolossa-al!. [3] співали дами, кладучи собі на тарілку величезні порції страви.
За окремим столом похмуро обідав руський і боязко позирав навкруги, як загнаний вовк.
Тихо пересувались лакеї у чорних фраках, замкнувши в обличчях повагу, блищало срібло посуди, пявсь виноград по колонах, за нами шуміли пальми, а перед нами море.
І ось раптом на тлі синього моря пропливає корона золотого волосся. Морські очі встромлені в мене, і біле обличчя привітно кивав. Вона трохи спізнилась