Потреба краси, що жила в душі Антона, викликала у нього потребу скрізь шукати її, але дійсність давала мало. Правда, колись він бачив далекі краї, де сонце і море навперейми намагались розгорнуть перед ним всі свої дива, але то було давно, і буденне життя ущерть занесло попелом згадки. Часом, у сні тільки, оживали ста мить, викликаючи потім пекучу тривогу. Він любив сни. Лягаючи спати, наче пускаєшся плисти по морю ночі, невідомому, чорному. Які пригоди там стрінеш, що там побачиш, переживеш, поки темні хвилі ночі не викинуть тебе на ясні береги дня?.
Час був вертатись додому. Антін уже бачив картину, яку застане: усі кімнати спочивають у пітьмі, тільки в столовій ясно. Кипить самовар, діти пють чай з молоком, а жінка плете щось гачечком. На нього війнуло, як з гнилого болота улітку, тим знайомим теплом їдальні, молока з чаєм, розпареним жінчиним тілом й котом, що вічно валявсь на канапі. Леговищем людини, ситим спокоєм, який до вподоби був жінці і дратував Антона.
І справді він все те побачив
Добре, що ти вже прийшов
Марта стріла його спокійно і діловито, їй було душно од вічних турбот. Вона розпустила легеньку блузу, що позволяла бачить широку шию та голі руки.
Приходив тут скляр, пора вікна склити, а я не знаю
Вона налляла Антонові чаю і присувала булку.
Ах! Скільки було турбот!
Діжку конче треба купити на огірки А може, краще замовить Вона хотіла порадитись з ним. Хоч буде дорожче, зате надовше стане.
Він обговорював з нею докладно, що нову діжку треба вимочить добре, щоб огірки не пахли, що капусти сей рік треба наквасить менше, бо щось не їсться, що в теплі ковдри добре б додати вати
Марта розчервонілась, розімліла уся і пашіла теплом через одкритий комір та широкі рукави.
Вона пішла за ним навіть в його кімнату, і коли він нагинався та збирав із стільців її спідниці, що ще ховали в собі повні жінчині форми і тепло тіла, вона механічно кидала вічне "ах, вибачай" та спокійно приймала з рук чоловіка одежу.
Вона ще не скінчила, їй хотілось порадитись добре про матеріал і фасони дитячих курток, про запас буряків, про тисячі всяких дрібниць в хазяйстві. Він неуважно слухав, дивлячися, як мяко драгліло за кожним словом підборіддя у жінки, і думав: "Чи сподівалися ми, що за дванадцять літ по шлюбі не знайдемо інших тем до розмови, що між нас будуть падать слова, наче грузи руїни на зелену траву?"
Навкруги було тих", лампа рівно горіла, і в молочному світлі плавав дим папіроски.
А жінка все говорила, більше для себе, аніж для нього, бо була певна, що чоловік непорадний і непрактичний, що він мало навіть до чого здатний.
А врешті все було тихо й спокійно, як завжди. Мертвий спокій калюжі не могла скаламутить сильніша хвиля, і се так дратувало Антона, що йому хтілося крикнуть, чимсь пожбурнути або вибити шибку, щоб з тріском і дзвоном впустити в хату свіже повітря.
Одного ранку Антін прокинувсь якийсь інакший, весь заслуханий в собі. В той день він не міг би сказати, чи оповідала жінка свій сон, чи біліли, як завжди, її литки, поки нога ліниво шукала капців; все се не дійшло нині до нього. В рухах, в його ході було молоде щось, тривожне й нове.
Не допив чаю, смоктав папіроску, давно погаслу, і дививсь оком на все невидющим. Неспокійно бігав по хаті.
До обіду спізнився, але ввійшов кроком легким і бистрим, з молодою лінією плечей, і був як неприсутній.
Марта помітила зміну.
Ти сьогодні
очі наші добігли, минаючи хаос поламаних скель та диких рослин, до берега моря, ми уздріли, як воно тріпалось тихо в сітці яскравих бліків, наче зловлене в невід з синіх, зелених і рожевих мотузок, а крізь ту сітку на нас дивилась мозаїка дна: фіолетові плями густих водоростей, блакитні очі підводних пісків, стара бронза і темно-синя емаль, що зливались в один вогняний сплав.
А ви не помічаєте, обізвався я, глянувши в море та показавши їй рухом руки на білі вілли, залиті сонцем, вам не помітно, що ми пливемо? Острів, як спрут, занурив у море шершаві лаби, приссався до нього, наче хоче спинитись. Але не може. Пливе. Вічно пливе, куди не знав, в теплі і сонці, у блакитнім тумані. Розтулив пащу широким отвором півкола і вишкіряє здорові зуби, наче сміється рядами білих доків.
Антін потер чоло і говорив тихіше:
Не знаю, чи ми розмовляли наголос, чи мовчки, але ми плили в широкім просторі рядом, плече з плечем, і вся маса морського повітря, весь запах солі, полинів, сонця проходив крізь нас. Ми були чисті, міцні, як корабельні канати, і, певно, світились.
До моря! На берег! Швидше!
Вона скрикнула так, наче мала владу наді мною, і плеснула в долоні, аж червоні платочки дикого маку облетіли їй на спідницю. Один холодком доторкнувся моєї руки.
Ми спускалися вниз.
Тепер скелі росли перед нами, теплі, навіть гарячі, так наче в їх камяних жилах текла жива кров. Серед мозаїки зморщок й заломів сяло часом золото дроку, блищав срібний полин або пялися мирти в своїм весільнім убранні. То знову з-під ніг стрімко здіймала скеля міцні і голі груди, на якій око скучно спочивало од фарб. Зате як радісно було, коли ми там одкривали милу блакитну квітку, що приліпилась до скелі, наче сіла на хвилину спочити. Чим вона жила? Певно, пила щоранку блакитні тумани моря. Я не знав, як її звати, і від того вона двічі мені миліша.