Іде Федір за паном у двір - серце тремтить, душа не на місці. "Якби-то це молодий, та сам,- дума він,- дременув би вбік-хортами б не нагнали! А тепер?" Плутає -Федір ногами, мов не своїми, а тут ззаду Марина ще хлипа.
Федір трохи постояв, поки дочка наблизилась, і, поглядаючи на панову спину, сіпнув її за полу. _
- Цить, дурна!-прошепотів він стиха.-Більше битимуть! - і знову виступив уперед, заступаючи дочку собою, щоб пан, бува, не помітив, що та плаче.
Не забарилися вони дійти до двору. Пан зараз наказав лакеям та покойовим, щоб повели Федора й Марину, помили, принарядили й привели в горниці.
Здивувалися Федір і Марина, як і справді почали [їх] мити, чесати, в нову одежу вбирати. Нарядили Федора, мов того полковника з Січі: чоботи нові - жовтинці, штани широкі - оксамитні, каптан із синього єдвабу; підстригли, підголили - так відразу двадцять літ з його обличчя старості зняли! А Марина?.. То не квітка розцвітає вранці в садочку, то її краса дівоча пишається в дорогих уборах! На Марині плахта-аж очі на себе бере: картата, червчата, шовком заткана; темносиня оксамитова керсетка; біла, наче сніг той, тонкого полотна сорочка з вишитими-вимережаними рукавами; на ногах - невеличкі червоні сап'янці; на шиї-намисто добре, хрести та дукачі; на голові- з квіток віночок, а кінець коси аж горить стьожками!.. Старий Федір дивом здивувався, а Марина від дива й не здише!
Ще було більше диво, як їх, нарядивши отак, привели в горниці й припоручили панського сина охрестити. Держить Федір на руках дитину перед батюшкою - й не ворухнеться, очей з неї не зводе! Забув Федір, що всього через ярок у невеличкій хатині лежить його Хівря тяжко недужа, що на полі яра пшениця його корявих рук дожидає, а лановий уже довів прикажчикові, що з Проценкового двору ні одна душа на панщину не вийшла Про все на світі забув Федір! Що йому тепер його непривітна хатина, хвора Хівря, колюча нива, коли він панського сина у віру вводить, самому панові кумом стає, а його синові - хрещеним батьком. В'ін почуває, що це не чужа йому дитина, а є в ньому частина чогось рідного, свого; на те він держить його на руках перед купелем, на те у хрест його вводить!.. І те рідне, своє, так виразно ворушиться там, на самому дні в його серці, в глибині здивованої душі, а прудка думка забігає далеко вперед І вбачає він сього хрещеника не на руках уже, малого та німого, а бравого панича молодого, що зове його на пораду до себе, як вільного та рівного собі!..
Тимчасом паненя охрестили, й Федір, поздоровивши пана з сином, нізащо не захотів хрещеника мамці віддати. Де ж це видано, де ж це слихано, щоб він оддав дитину комусь чужому, а не самій матері, що його на світ породила, не своїй кумі?
Пан тілько всміхнувся, зачувши те змагання Федора з мамкою.
- Пустіть, пустіть йогої Хай самій матері віднеси сина. Не одступайте від закону, не ламайте звичаїв.
І Федора з Мариною пустили до залі.
- Поздоровляю вас, барине-кумо, з сином! Дай господи, щоб великий ріс та щасливий був! - мовив Федір, кладучи сина біля барині на постелі.
Бариня сердито та гостро подивилася на нежданих кумів. Олексій Іванович, проступаючи слідом за ними, щось по-чужосторонньому заговорив до барині, і її гострий погляд зразу подобрішав. Вона навіть усміхнулася й витягла з-під коца свою бліду, замлілу руку. Федір і Марина приложилися вустами до тії куминої руки.
- А тепер кумові та кумі - їсти та пити! Спасибі їм, що потрудилися: по трудах час і закусити! - порядкував Олексій Іванович, виводячи кумів у столову. А там уже повен стіл стояв усяких напитків та наїдків. Олексій Іванович запрошує панотця сідати, силомїдь усаджує й кума з кумою.
- Сідайте, сідайте! Чого боїтесь? Не бійтесь. Сідайте, їжте, пийте; ви тепер мені мовби й рідні - через хрест поріднилися. Прошу покорно!..
Олексій Іванович наливає по чарці собі, панотцеві й кумові доброї оковитої, а кумі - червоного солодкого вина. Цокається з усіма чаркою - такий привітний та ввічливий!
- Тепер же, кумо,- повертаючись до Марини й заглядаючи в її чорні, як терен, очі та свіже, рум'яне обличчя, каже Олексій Іванович,- треба сина доглядати. Кому ж більше те пристало, як не хрещеній матері? Чи так я кажу, чесний отче? - повертаючись до попа, питає Олексій Іванович.
- Так, так! - одказує той, запихаючи в рот півпи-рога.- На те кумою стала, на те бралася, перед хрестом присягалася боронити його від усього лихого.
Марина мовчить, тілько душею мліє, а радий Федір за дочку одказує:
- Та-а!.. Поздоров, боже, нашого кума та пошли, господи, синові великому зрости, а виглядіти - виглядемо! Хіба моя Марина мала? Хіба в неї руки чужі, щоб вона сина не виняньчила та не виносила? Та я сам її припну до дитини Стій, ані з місця! Очей не зводь! Не давай і порошині на його впасти!
- Спасибі, спасибі тобі, Федоре! - дякує Олексій Іванович.-Ти такий добрий чоловік. Вип'ємо ж ще. То за сина було, а це вже за батька!
- Та ще ж, куме, і за матір треба, бо вона ж його носила, родила, муки приймала,-базіка Федір, вже посоловівши від другої.
- А треба, треба! - одказує Олексій Іванович, дивуючись про себе, що в мужика таке тепле серце та добрий розум.- Я от що тобі, Федоре, скажу,- каже далі Олексій Іванович,- то твоя хата через яр!