- Тату, ви б за Лазорчихою збігали може, вона одшепче, одчитає,- плаче Марина.
Лазорчиха живе аж на другому краї села. А вже північ, поки додибаєш туди та відтіль - світ буде. Федір все-таки побіг. Уже зоря займалася, почав край неба червоніти, як Федір вернувся додому один: Ла-аорчиху взяли в друге село бабувати.
Перед світом Хівря затихла, голосу не одведе, тілько мутними очима поведе, наче хоче чого попросити, та не зможе.
- Може, тобі пити хочеться?- питає Федір, підносячи Хіврі кухоль з холодною водою.
Хівря глянула й одвернулась, а Марина, припавши до неї головою, заголосила Почало сонце сходити за гори, з-за лісу показалося його блискуче кільце, й пучок золотого проміння, падаючи довгою ниткою на землю, розсіявся на горі по травиці сизо-золотим пісочком. Досяг той промінь і до іПроценкової хати, прокрався через помутнілу шибку й застрибав на клунках, що лежали на полу в кутку, золотими зайчиками. Він, здається, нагадував, що пора за ті клунки братися, в поле поспішати. Федір перший те помітив і наче знічев'я кинувся.
- Ану, годі тобі! Час у поле - опізнимося! -промовив він до дочки, беручись за клунок.
Дочка глянула на матір, потім на батька і знову перевела очі на матір, немов питалася: на кого ж її кинемо, як її саму зоставимо?
- Що ж я вдію?- сердито скрикнув Федір.- Не понесу ж її на руках за собою! Збираймося, ходімо, бо лановий як запримітить, що нас немає, буде халепаї
Марина підвелася, набрала кухоль свіжої води, поставила в головах біля матері, подивилась на неї, взяла свій клунок на плечі й повагом потяглася за батьком.
Шлях на поле йшов яром понад панським садком. Федір з Мариною, похнюпившись, плентались мовчки;
Федір - попереду, Марина - за ним. Сонце, піднявшись височенько, стиха гріло; пташки співали в панському садку, коники сюрчали в траві; а вони, не примічаючи того нічого, йшли один за другим, нога за ногою, похмурні та понурі.
Минувши ярок, шлях повертав геть круто поза садком, зникаючи в безкраїй далині широкого та просторого, як море, поля, де вже колихалися купками женці.
- Ох, лихо! Он уже й на постать стали,- промовив Федір і придав ходи. Марина за ним приспішила.
- Ей, стій!- донісся до них гучний голос із саду. Вони озирнулися. На окопі з'явився пан і, перескочивши через рів, чесав прямо на них.
Федір незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук і посунувся по спині додолу; обома руками мерщій ухопився він за шапку й трохи не з чубом зняв її з голови; лице його зблідло, він увесь тремтів, мов у лихоманці. За ним зігнулась Марина з клунком за плечима, та так і заколіла.
- Здорові!-промовив пан, наближаючись до них. Федір і Марина нічого не одказали на те вітання, у Федора тілько мишка забігала по спідній губі та од ляку перекосилися очі.
- Куди се вас бог несе? - питає Олексій Іванович.
- Пшениці жати, паночку! - обізвався Федір, низько вклоняючись, і зразу засипав: - Винуваті, паночку, опізнилися Жінка занедужала. Не знаємо, що з нею й сталося. Любісінька-милісінька була вчора, а вночі твоя, господи, воля!.. Винуваті, паночку, запізнилися. Простіть на сей раз - й пожалуйте, й помилуйте Не самохіттю то, случай такий випав,- не доводь його, господи, нікому! - одно плескав Федір, збираючись кинутись перед паном навколішки.
- Та годі тобі! - каже Олексій Іванович.- Не об тім тепер річ. Я сам до
тебе з просьбою. Будь ласка, не одкажи Бог послав мені сина,- йди його охрестити.
- Паночку! - скрикнув Федір, повалившись Олексію Івановичу в ноги.- От бог свідок - жінка занедужала!..
А Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила.
У Олексія Івановича блиснули очі.
- То що, що жінка недужа? - спитав він грізно.- То через те тобі не можна дитини охрестити? То ти хреста цураєшся?
Думки-не думки, а якісь розпуджені уривки думок носяться у Федоровій голові "Дитини охрестити Хреста цураєшся Якої дитини? Якого хреста? Ох, похрестить оце він нас-довіку будемо знати!.."
- То ти не хочеш, питаю? - ще грізніше скрикнув Олексій Іванович.
- Де вже його, пане, не хотіти? Ваша воля - ваша й сила!-покірно одказав Федір, підводячися з землі.
- Я тебе не силую, чоловіче! Я прошу тебе! - каже ласкаво Олексій Іванович.
А в Федора від тієї ласкавої мови, серце замирає.
- Паночку,- зітхнувши важко, вимовив він,- хай уже я один в одвіті буду Он дочка в мене Пустіть її, лебедику!
- Дочка? І гаразд, що дочка! Хіба дочці не можна З батьком кумувати? - питає пан.
- Вона молода, паночку, дурна!.. Як батько накаже, то як його не послухатися? Простіть на цей раз
- Та чого ти просиш, дурню? - не второпав пан.- Я тебе до себе в куми прошу Чув? У куми! Бог послав мені сина. Прошу тебе охрестити. І дочку прошу,- товче йому Олексій Іванович.
А Федір дума: "Ох, знаю я, в які-то куми ти просиш мене з дочкою. Знаю! Хвалилися люди, що якусь нову машину заказав, щоб сама клала, роздягала, держала й шкуру спускала. То-то тепер, видно, її на світ народив та й запрошуєш охрестити". І Федір важко та тяжко зітхнув, немов хотів витхнути разом із зітханням і душу.
- То ходімо до хати,- каже пан.- Поки се та те, поки зберемося, то тимчасом і священик прийде. Я за священиком уже послав.