Гості посідали серед хати просто на підлозі, витягли тютюн і люльки, запалили.
Ні бісенді? звернувся до Юри старий.
Юра дивився на них широко розкритими очима і теж спитав:
Хто ви такі?
Обидва орочі з сумом похитали головами і, промурмотівши якісь незрозумілі слова, поглядали на хлопця.
Старий вибив люльку, сховав її в шкіряний кисет і, показуючи на себе пальцем, сказав:
Гаврило. Гі ні? спитав він Юру.
Хлопчик назвав своє ім'я. Обидва орочі задоволено засміялися:
Юра! Ая!
Ілля, ткнув старий на молодого, і всі троє засміялися.
Старий, показуючи на Юру, потім на море, сказав:
Пароплав?
Юра закивав головою. Гості зітхнули, виказуючи своє співчуття. Розмова точилася на мигах, і незабаром обидві сторони майже цілком порозумілися.
Орочі розтопили погаслу грубку, нагріли чаю, витягли з шкіряної торби в'ялену кету
юколу, Юра віддав їм качку і тюленя. Гості не гаючись витягли ножі. Відрізаючи маленькі шматочки тюленячого сала, вони клали їх у рот і, смакуючи, примовляли:
Ая, ая!
Юра показав на себе, на рушницю, махнув у бік скель. Старий, розуміючи, усміхнувся:
Чакти!
Самий чакти! підтакнув молодий.
Після закуски всі вийшли надвір. Коло хати стояли прив'язані до стовпа два олені, похиливши голови з розкішними гіллястими рогами.
Олені дивилися добрими і смирними, як у корови, очима і зовсім не були схожі на тих красенів оленів, що їх бачив Юра на малюнках. Ілля, щоб розважити Юру, сів на, оленя верхи і проїхав до рибальні. Потім запропонував покататися Юрі.
Сідло було незручне, без стремен, вуздечка з одним повідком, але Юра насмілився. З допомогою орочів він виліз на оленя. Перед його очима коливався цілий ліс гіллястих рогів, і Юрі до нестями хотілося вхопитися за них, щоб підтримати рівновагу. Гаврило помітив це і гукнув:
Еді показуючи руками, що братися за роги не можна.
Олень зробив крок, Юра заколивався на сідлі і, боячись упасти, схопився за ріг.
Старий не встиг повторити своє «еді», як олень з усієї сили мотнув головою, і Юра в одну мить опинився на землі, а олень знову стояв смирно і дивився своїми добрими очима на хлопця.
По обличчях орочів Юра бачив, що вони співчувають його невдачі, і сів на оленя вдруге. Гаврило дав йому ціпок, щоб він підпирався ним, замість хапатися за роги. З ціпочком було куди зручніш і надійніш. Юра проїхав кілька кроків з ціпочком, потім, набравшись сміливості, проїхав без ціпочка, далі на мигах попрохав дати йому повідок, за який. вів оленя Ілля, і через кілька хвилин почував себе на олені зовсім вільно.
Чакти! похвалив його Гаврило.
Самий чакти! сміявся Ілля.
Орочі поговорили між собою, і старий звернувся до Юри, жестами запрошуючи його їхати з ними в гори. Для Юри це було зовсім несподівано, і він мовчав, не знаючи, що робити.
У-у-у, роблено затремтів старий, показуючи, як буде холодно тут, на березі моря.
«ПОЖАЛІЙТЕ МОЮ ШИЮ»
Чи знайде він сина?
Зовнішньо спокійний, він не міг стримати внутрішнього хвилювання, і його уява малювала порожню бухту, контору рибальні з підпертими ціпком дверима, безлюдний берег.
«Що коли Юри на березі немає?» Ця думка гострим ножем пронизувала його свідомість, і він зціплював зуби, щоб підтримати рівновагу. За два дні він схуд, і очі в нього запали, як після тяжкої хвороби.
Команда катера працювала мовчки. І старшина, і два матроси старалися не дивитись у вічі Зубові допомогти вони нічим не могли, а співчуття тут зайве.
Вже надвечір показалися скелі, коло яких пароплав робив останню зупинку. Старшина дав найбільший хід, і незабаром катер увійшов у бухту Нігілян і врізався носом у хрящуватий гравій.
Ну, тут остання надія! сказав Зуб і перший виплигнув на берег.
Поки команда прикріпляла катер, він швидко пішов до контори. Не доходячи до неї кілька кроків, Зуб побачив двері, підперті палицею, і остовпів.
В конторі нема нікого!
Підійшли старшина і матроси і похмуро стали коло Зуба, боячись зайвим словом збільшити і без того велике горе.
Оглянемо берег, безнадійно промовив Зуб.
Вони розділилися на дві групи і пішли в різні сторони.
Припливна хвиля глухо била об прибережний камінь, навіваючи сумні думки. Над, головою жалібно квилила чайка. Зуб с матросом дійшов до самих скель і, побачивши, що вода підступила вже до круч, повернув назад. Як сновида, він прийшов до порожньої рибальні, штовхнув ногою дрючок, яким були підперті двері, і зайшов до контори.
Нема, простогнав він і схилив голову на стіл.
Раптом він помітив на столі клаптик паперу із знайомим, ще по-дитячому нерівним почерком. Зуб схопив листа і, затаївши подих, впився очима в папір:
«Юрій Зуб, 12 років, відстав від пароплава «Камчадал» 22 вересня 1932 року і, не маючи змоги добратися до населеного пункту, пішов у гори з двома орочами. Прошу першого, хто прочитає цього листа, надіслати телеграму до Владивостока, Тигрова вулиця, 186, Зубу Миколі Івановичу, що його син живий. Куди я пішов з орочами я не знаю, бо не розумію їхньої мови. Вони сказали мені: балигакчандула гареп дойдаткі істаптикі. Юрій Зуб. 23-ІХ 1932 р.».