Не знаю. Звідки я можу знати? Та то не страшна печера Ось на Балигакчані є печера, то справді страшна!
Юра прикипів очима до старого.
Чому страшна? Як? Що? Розкажіть!
Вона зветься печера Жовтого Духа. В ній живе дух, і ніхто не має права до неї заходити.
А чому не можна заходити? А що буде, як зайти? питав хлопчик, весь захоплений оповіданням.
А як хто зайде, то дух з'їсть його. Тільки старий Дойда, Істапів дядько, може зайти туди, бо він приносить духові їжу
А ви були в тій печері?
Як же я міг туди зайти? З усіх орочів тільки Кирик бував там. То страшна печера!
От би мені там побувати! мрійливо промовив Юра.
Ні, ні! заперечив старий. Навіть у долину, де та печера, заборонено ходити. По тій долині і полювати не можна!..
Довго ще розповідав Чакар про життя в горах. Багатії Кирик та Істап держать кілька десятків пастухів і нічого їм не платять. Гаврило багато років
пасе чужих оленів і не заробив собі за цей час жодного оленя. Ті, на яких він їздить, належать Істапові.
Як же це можна? дивувався Юра. Тепер же Радянська влада!
Правда, Радянська влада, сказав Чакар. Але коди б орочі вкупі жили! Люди наші розкидані по всіх долинах, так що і сам голова кочової ради не знає, де хто кочує. Та й шлях до гір важкий, далекий Тому в горах залишилося багато старого, багато такого, про що на узбережжі вже й думати забули, закінчив дід і зітхнув.
Юра витяг записну книжечку і записав два десятки нових слів. Потім повернувся до своєї юрти.
«За місяць я вивчу 600 слів, а за два 1200. Тоді, напевно, я зможу про все поговорити з Мачею. Я взнаю, що казав той страшний чоловік, що ненароком зустрівся на Видровій».
Разом з Мачею він учив нові слова, складав простенькі фрази. Хлопці лягли. пізніш від усіх, але ще довго не могли заснути. В уяві зринав піскуватий осип і на ньому длід видри, ніби хтось проїхав на лижах.
ВИДРА
Скомандувавши: «Раз, два, три!», хлопці вискочили з теплого хутряного мішка і, клацаючи від холоду зубами, стали похапцем одягатися. Вони розпалили вогнище і грілися, підставляючи до вогню обличчя, руки, спини.
«Що там у капкані?» хвилюючись думав Юра і нетерпляче поглядав у дірку для диму.
Але небо було зовсім темне, зорі блищали ясно, до ранку ще було далеко.
Від нічого робити Юра вчив Мачу писати літери, і за цією роботою непомітно минав час. Стали прокидатися старші, вмиватися, вітатися, готувати чай.
Чи кочуватимемо сьогодні? спитав Юра по-орочському.
Ні, сьогодні не будуть кочувати. Сьогодні ловитимуть рибу.
Мачина мати витягла з мішка хутряні панчішки і хутряні чобітки і подала Юрі. Він засоромився, але жінка погладила його по голівці і на мигах примусила взутися. Пухнасте тепле хутро панчішок приємно гріло ноги, а на серці було ще тепліше від співчуття, здається, зовсім чужих людей.
Справжній ороч! схвально промовив Гаврило, поки Юра зав'язував вище колін розшиті червоним і зеленим шовком унти .
Тим часом зірки на небі зникли.
Підемо! сказав Юра Мачі, і хлопці зникли з юрти.
Швидко пройшли вони знайомі місця і добралися до перекату.
В синюватому ранковому світлі вони перейшли річку.
Ось і знайомий осип.
Раптом коло річки брязнуло залізом.
Зірвавшись з місця, юні мисливці бігом кинулись до капкана.
Є! гукнув Юра, побачивши, як темно-бурий звір метався в пастці.
Видра, зиркаючи злими очима, билася на піску. Обидві її передні ноги були міцно затиснені в залізо, а на піску червоніли краплі крові. Мача змахом приклада прикінчив звіра, і хлопці, звільнивши видру з капкана, розглядали свою здобич.
Через півгодини мисливці зі збудженими обличчями сиділи в юрті і розповідали про всі подробиці полювання.
Чакти! Чакти! тільки й чути було від старших, які виміряли довжину звіра і, прицмокуючи губами, гладили пухнасте хутро видри.
Старий дідусь Чакар уважно оглянув здобич і сказав:
Чотири олені кожен дасть.
Живих? недовірливо перепитав Юра і зрадів: він одержить свою половину двох живих оленів. Тоді він їздитиме на своїх оленях. А хто може дати оленів? схвильовано спитав він.
Істап або Кирик тільки в них є зайві олені для продажу, відповів Чакар.
А хіба можна продавати хутро? знову спитав Юра.
Продавати хутро забороняється, взагалі продавати можна тільки в факторію кооперативний магазин.
Юра замислився.
А подарувати можна? раптом повеселішав він.
Можна, відповів старий.
Я хочу подарувати свою частину здобичі Мачиній мамі, сказав Юра, радіючи, що він може віддячити цій добрій жінці.
Чакар передав Вірі Юрині слова, і та ласкаво усміхнулась до хлопчика.
Юра засоромився і став гладити великого сірого собаку, що, поклавши морду на лапи, смирно лежав біля багаття.
Хороший собака? спитав Юру Ілля.
Самий, ая! відповів той, використовуючи свої невеликі знання орочської мови.
Тоді хай він буде твоїм.
Юра аж засміявся від радості. Йому відразу впав у око цей вовкодав, страшний на вигляд, але лагідний і слухняний. Сьогодні, кілька годин тому, Юра відрізав шматок видрячого м'яса і тут, в юрті, дав собаці. Але Чор, так звали вовкодава, тільки сумно подивився на хлопчика і не торкнувся їжі.