І завелися вони так, що й не розборониш. Прибігла поліція. Невидимий Тоніно прошмигнув між ногами лейтенанта поліції і подався до школи, щоб зустріти своїх товаришів. Уроки саме скінчилися, і хлопці вибігли, або, точніше, лавою викотилися на вулицю. Однак вони його не побачили. Дарма Тоніно силкувався їх догнати. Так і не пощастило йому ані посмикати Роберто за чуба, ані почастувати Гуїскардо ласощами. Вони його не бачили, не чули, дивилися крізь нього,, наче він був із скла.
Втомлений і сумний, вернувся Тоніно додому. Мама чекала його на балконі.
Я тут, мамо! вигукнув Тоніно.
Та мама його не побачила й не почула і стурбовано низала очима вулицю.
Осьдечки я, тату! вигукнув Тоніно, зайшовши в кімнату, і сів на своє місце, біля столу. Але тато занепокоєно мимрив:
Дивно, чому його й досі немає? Чи не скоїлася з ним якась біда?
Я тут, я тут! Мамо, тату! гукав Тоніно. Та ніхто його не чув.
Тоніно зарюмсав. Але навіщо рюмсати, коли ніхто не бачить твоїх сліз?
Не хочу я більше бути невидимим, сказав розпачливо Тоніно. Хочу, щоб мене бачив тато, щоб гримала на мене мама, щоб мене викликав до дошки вчитель! Хочу гратися з друзями. Ой, як погано бути невидимим і самотнім!
Пішов бідолашний Тоніно у двір, а там на лаві сидить дідусь, гріється проти сонця.
Чого це ти плачеш? питає його дідусь.
Хіба ви мене бачите? здивувався Тоніно.
Авжеж, бачу. Щодня бачу, як ідеш до школи і вертаєшся додому.
А я вас не бачив.
Я це знаю. Ніхто мене не помічає. Та хіба хлопя та звертають увагу на самотнього старого пенсіонера?/ Я для вас однаково, що невидима людина.
Тоніно! гукнула з балкона мама.
Мамо, ти мене бачиш?
Авжеж, бачу. Сліпа я, чи що? Ходи-но сюди, тато з тобою поговорить.
Зараз іду, мамо, радісно вигукнув Тоніно.
А ти не боїшся прочухана? спитав, усміхаючись, дідусь.
Тоніно обняв дідуся за шию й поцілував.
Ви мене врятували, сказав він дідусеві.
Бувай здоров, відповів дідусь.
Запитайко
Чому в шухляд є столи?
Люди дивилися на нього й відповідали:
Шухляди для ложок, виделок, ножів.
Я знаю, для чого шухляди, але не можу здогадатися, чому в них є столи.
Люди знизували плечима і йшли собі геть. Іншим разом хлопчина питав:
Чому в хвостів є риби? Або:
Чому у вусів є кішки?
Люди знизували плечима та йшли своє діло робити.
Вже хлопчина підріс, уже й дорослий став, а все одно розпитував про такі нісенітні речі, що ніхто йому відповісти не вмів.
Поселився він у хижці на високій горі й весь час бився над питаннями, записував їх у зошит, думав-гадав, та ніяк не знаходив відповіді.
Наприклад, він думав:
«Чому в тіні є сосна?»
«Чому хмари не пишуть букв?»
«Чому марки не п'ють пива?»,
З великого напруження заболіла в нього голова, та він не кидав свого.
Стригтися він не стригся, голитися не голився, тож обріс бородою і запитав:
Чому в бороди є обличчя?
Коли він помер, то один учений відкрив, що той хлопчина змалечку одягав шкарпетки навиворіт і жодного разу не одяг їх як слід. А тому він і не навчився ставити правильні запитання.
З багатьма людьми таке буває, як з тим хлопчиною.
Недільний ранок
Саме тієї хвилини чекав Франческо, шестирічний хлопчик, що дуже хотів стати лікарем-хірургом. Він брав вату, пластир, пляшечку спирту і, зайшовши у ванну кімнату, сідав на стільчик.
Ну, чого тобі? запитував синьйор Чезаре, намилюючи обличчя.
У будень він голився електричною бритвою, а в неділю звичайним лезом.
Ну, чого тобі?
Франческо мовчав, прибравши поважного вигляду й соваючись на стільчику.
Ну, так чого ж тобі треба?
Я тут на всякий випадок, відповів Франческо. Адже ти можеш врізатися. Тоді я тебе полікую.
Гаразд, сказав синьйор Чезаре.
Тільки ти не порань себе навмисне, як минулої неділі, попереджав Франческо, бо тоді це не зарахується.
Хай буде так, погодився синьйор Чезаре.
Та поранити себе несамохіть було важко. Він пробував врізатись мимоволі, та марно. Старався бути неуважним, але дарма. Нарешті він якось поранився, і Франческо взявся до роботи: витер краплю крові, помазав ранку йодом і приклав до неї пластир.
І так щонеділі синьйор Чезаре дарує своєму синові краплю крові. А Франческо переконаний, що його батько неуважний.
Кришталевий Джакомо
Одного разу не втерпів хлопець, збрехав, і люди побачили: під його чолом заблисла вогняна кулька. Тільки-но хлопець сказав правду, кулька зникла. Відтоді він ніколи не брехав.
А іншим разом товариш довірив йому свою таємницю, і люди побачили, що в його грудях перекочується чорна кулька.
Хлопець ріс, став юнаком, потім дорослим. Люди вільно читали його думки і, запитуючи, вгадували відповідь раніше, ніж він розтуляв рота. Звали його Джакомо, а люди прозвали Кришталевим Джакомо. Всі дуже його любили за чесність. Хто знав його, той і сам ставав благороднішим.
Та, на лихо, владу в цій країні захопив жорстокий диктатор. Настали часи свавілля, насильств і злиднів. Кожен, хто наважувався ремствувати, зникав без сліду. Хто бунтувався, того розстрілювали. Бідних переслідували, принижували і всіляко ображали.
Заляканий народ терпів мовчки.
Та Джакомо не міг мовчати, бо його думки самі за себе говорили. За його прозорим чолом люди бачили: він обурений насильствами й засуджує диктатора. Всі нишком повторювали те, що думав Джакомо, плекаючи надію на кращі часи. Отож тиран наказав арештувати Кришталевого Джакомо й закинути його в найтемнішу в'язницю. Та дивна річ! Стіни камери, в яку запроторили Джакомо, стіни в'язниці і зовнішні мури стали прозорі. Люди, проходячи повз в'язницю, бачили Джакомо й читали його думки. Вночі тюрма випромінювала навкруги яскраве світло. Тиран наказав заслонити всі вікна свого палацу, та однаково не міг заснути. Кришталевий Джакомо навіть у кайданах був сильніший за тирана, бо правда сильніша за все на світі, яскравіша за сонце і могутніша від урагану.