Смерть короля
Невже мені, всевладному королю, доведеться вмерти? Та де ж мої ворожбити? Чому вони не рятують мене?
А ворожбити з великого ляку всі порозбігалися. Лишився тільки один старий ворожбит, якому ніхто не йняв віри, бо був він дивакуватий і навіть трохи божевільний.
Гаразд, порятую тебе від смерті, сказав він. Але на один день ти мусиш посадити на свій трон дуже схожу на тебе людину, яка потім помре замість тебе.
Негайно по всьому королівству було оголошено: всім схожим на короля прибути за добу до королівського двору, бо інакше їх смерть чекає.
Багато людей зійшлося на королівський двір. В одного борода, як у короля, а ніс трошки довший, в другого ніс коротший. Таких ворожбит одразу відпускав додому. Інші були схожі на короля, як один апельсин на інший, але ворожбит і тих відпускав, бо їм або зуба бракувало, або на спині були родимі плями.
Отак ти всіх повідпускаєш, сказав йому король. Давай хоч одного випробуємо.
Не буде з них пуття, шкода праці, твердив своє ворожбит.
Якось увечері король з ворожбитом вийшли на вежу. Раптом ворожбит вигукнув:
Дивись, он той чоловік схожий на тебе, як викапаний!
І показав на кульгавого, підсліпуватого, замурзаного і вкритого коростою жебрака.
Отакої! образився король. Та ми ж нітрохи не схожі.
А на мою думку, сказав ворожбит, смертельно хворого короля можна порівняти лише з найубогішим, найнещаснішим бідолахою. Не гаючи часу, перебирайся в жебраків одяг, посади його на трон, і ти врятований.
Та король не хотів визнати, що він схожий на жебрака. Розгнівався він, вернувся в палац, надяг корону, взяв скіпетр і того ж таки вечора помер.
Хвалькувата миша
Які ж бо ви невігласи, казала миша своїм сумирним родичам. Мабуть, і читати не вмієте.
Куди нам до тебе рівнятися, зітхали сестри.
От чи їли ви коли-небудь кота?
Де вже нам! У нас не миші котів, а коти мишей їдять.
Ой, які ж ви недотепи! Я вже не одного кота з'їла і скажу вам правду, що жоден не встиг навіть зойкнути.
А чим від них тхнуло?
Здається, папером і фарбою. Та з'їсти кота то пусте. А от доводилось вам собаку їсти?
Крий Боже!
Я саме вчора з'їла одного пса, завбільшки такого як вовк, та ще й з іклами... Схрумала його заіграшки, навіть не ойкнув.
А чим він пахнув?
Папером. А носорога ви коли-небудь їли?
Де там! Ми того носорога навіть не бачили. Який він? Схожий на парміджанський чи горгондольський сир?
Схожий на носорога, звісно. А верблюда, ченця, принцесу, ялинку ви куштували?
В цю хвилину де не взявся кіт. Він сидів за скринею, прислухаючись до мишачої розмови. Кіт був не мальований, а справжній, вусатий і з пазурами. Мишенята дременули в нірку, бібліотечна ж миша з несподіванки заклякла на місці, ставши на задні лапки. Зловив кіт мишу й питається:
То це ти котів їси?
Я, Ваша Величносте... Але ж, розумієте... Я в бібліотеці...
Розумію, розумію. Ти гризеш котів, намальованих у книжках.
Інколи, та й то з навчальною метою.
Це діло добре, я теж люблю літературу. А чи не слід тобі навчитися дечого в справжнього кота? Слід би тобі знати, що не всі коти паперові і не всіх носорогів можна загризти.
На превелике щастя для бідолашної миші, кіт побачив на підлозі павука і на хвильку відвернувся. Бібліотечна миша двома стрибками опинилася між книжок, а кіт мусив павуком задовольнятися.
Невидимий Тоніно
до школи засмучений, бо не вивчив уроків і боявся, що вчитель його викличе.
Ах, казав він собі, якби я міг стати невидимим! Учитель робив перекличку. Дійшла черга до Тоніно, вчитель назвав його прізвище, та хоч Тоніно одізвався, ніхто його не почув, а вчитель навіть мовив:
Жаль, що Тоніно не прийшов, я хотів його урок запитати. Мабуть, хлопець захворів. Будемо сподіватися, що все минеться гаразд.
Тоніно відразу зміркував, що став невидимий. Таки здійснилася його мрія?
На радощах він так підстрибнув, що втрапив у кошик для сміття. Виліз звідти і ну по класу швендяти: тут за чуба кого смикне, там чорнило розіллє. Зчинився галас, всі в класі пересварилися. Кожен звинувачував свого сусіда. І ніхто й гадки не мав, що все це накоїв невидимий Тоніно.
Набавившись донесхочу, Тоніно вийшов зі школи й сів у тролейбус. Квитка він, звісно, не взяв, знаючи, що кондуктор його не бачить. Сів на вільне місце й сидить. На наступній зупинці в тролейбус зайшла жінка з господарською сумкою і спробувала сісти на те місце, що здавалося їй вільним. Але сіла Тоніно на коліна й мало його не задушила.
Що за химера! вигукнула вона. На це місце не можна сісти! Гляньте, кладу сумку, а вона висить у повітрі.
А насправді сумка лежала на колінах у Тоніно. Зчинився гамір, пасажири почали лаяти тролейбусне управління. У центрі Тоніно вийшов із тролейбуса, подався в кондитерську й почав напихатися різними пундиками, тістечками та шоколадками.
Продавщиця помітила, що тістечка зникають з прилавка, й напустилася на статечного чоловіка, який купував карамельки для старої тітки: мовляв, це він краде тістечка.
Чоловік обурився:
Я злодій? Ви не знаєте, з ким говорите. Ви не знаєте, хто мій батько! Ви не знаєте, хто мій дід!
А я й не хочу знати, відповіла продавщиця.
Як ви смієте ображати мого діда!