Як мавпи подорожували
Ну, що ми бачимо?
Клітку лева, басейн тюленя і хату жирафи.
Який великий світ! Дуже цікаво мандрувати! Рушили вони знову в дорогу
і зупинилися аж опівдні.
А що ми зараз бачимо?
Хату жирафи, басейн тюленя і клітку лева.
Який великий світ! Дуже цікаво мандрувати! Подалися вони далі й зупинилися надвечір.
Що ми бачимо?
Клітку лева, хату жирафи і басейн тюленя.
Який нудний цей світ: скрізь одне й те саме. Не варт і мандрувати.
А річ у тім, що мавпи подорожували в клітці ходили навколо, як коні в каруселі.
Людина, яка хотіла вкрасти Колізей
Заповнивши льох, він наносив каміння на горище, а коли вже й там не стало місця, почав ховати каміння під диванами, в шафах, у кошиках, де складав брудну білизну. Щоразу, приходячи до Колізею, чоловік оглядав його з усіх боків і в думці проказував:
«Людям здається, що Колізей не змінився. Та я знаю, що ось тут він поменшав».
І, витираючи піт з чола, виважував шмат цеглини зі сходів або висмикував каменюку із склепіння та кидав у торбу. Повз нього проходили туристи, милувалися спорудою, роззявивши рота, а він нишком усміхався: «Постривайте, скоро не стане Колізею. Отоді вам очі на лоба полізуть».
Заходячи до крамнички й дивлячись на кольорові листівки з зображенням величного амфітеатру, він шалено радів, а щоб приховати свою втіху, вдавав, що сякається, і сам думав: «Хе-хе! Кольорові листівки... Незабаром матиме той Колізей хіба що на листівках!»
Минали місяці, роки. Крадене каміння купою лежало під ліжком, громадилося в кухні, лишивши тільки прохід між газовою плитою й умивальником, і по вінця наповнювало ванну; сіни ж перетворилися на окоп. А Колізей все стояв на своєму місці, жодного склепіння йому не бракувало. Якби комар взявся до руйнації, то більшої шкоди не завдав би. Бідолашного злодія на старість охопив відчай. Він задумався: «А що, коли я взявся не за те діло? Може, краще було б украсти баню собору святого Петра? Е ні, не кину! Раз узявся, то вже доведу справу до кінця».
Носити каміння ставало йому щораз важче, боліли руки, кривавились пальці. Почуваючи, що смерть недалеко, чоловік востаннє почвалав до Колізею і з великою натугою вибрався сходами на верхню терасу. Надвечірнє сонце розмальовувало жовтогарячими і фіолетовими барвами стародавні руїни. Та бідолашний старий нічого не бачив: сльози і втома заслонили йому очі. Він хотів зостатися на самотині, та заважав натовп туристів, що висловлювали різними мовами своє захоплення. Та зненацька серед людського гомону задзвенів сріблястий голосок хлопчика: «Не руш! То моє, моє!»
Як недоречно, фальшиво звучало слово «моє» перед такою красою! Тепер старий це збагнув і хотів щось сказати хлопчикові, навчити його називати «моє» «нашим», та вже не міг.
Собаче селище
У дворі першого будиночка був пес Фідо, який, ревно охороняючи своїх господарів, шалено гавкав, коли проходив хто-небудь із мешканців інших дев'яноста восьми будинків: чи то чоловік, чи то жінка, чи дитина. Решта дев'яносто вісім псів робили так само. І вдень і вночі собаки валували, бо завжди хтось ішов вулицею.
А синьйорові з дев'яносто дев'ятого будинку, йдучи з роботи, доводилося минати дев'яносто вісім будинків і дев'яносто вісьмох псів, що гавкали на нього і недвозначно давали зрозуміти: мовляв, залюбки пошматували б йому штани. А уявіть собі, яка буча зчинялася, коли заходив у селище чужинець. Тоді всі дев'яносто дев'ять собак гавкали в один голос, усі дев'яносто дев'ять господинь визирали надвір, потім квапливо ховалися в хаті, замкнувши двері на засув та похапцем затуливши вікна завісками, і чекали, поки чужинець пройде мимо.
Від собачого гавкоту мешканці селища поглухли і між собою майже не розмовляли. Зрештою, їм не було про що балакати.
Поступово мовчазні й похмурі жителі селища відучилися навіть говорити. І нарешті сталося так, що всі вони загавкали по-собачому. Мабуть, їм здавалося, що вони говорять, а насправді
вони гавкали так, що аж мороз ішов поза шкірою. А через те, що гавкали чоловіки, гавкали жінки та діти, дев'яносто дев'ять хатин почали скидатися на собачі буди. Хоч на вигляд вони були гарненькі: вікна затулені чистими завісками, на балконах зеленіла герань та інші квіти.
Якось у цей край під час своїх славетних мандрів завітав Джованніно Ледачий. Дев'яносто дев'ять собак влаштували йому такий собачий концерт, від якого навіть кілометровий стовп став би недорікою. Джованніно звернувся з запитанням до одної жінки, а вона у відповідь загавкала, заговорив до хлопця той заскавулів.
Зрозуміло, сказав Джованніно, це пошесть. Пішов Джованніно на прийом до мера й промовив до нього:
Я маю для вас добрі ліки. По-перше, зруйнуйте всі паркани, садки ростимуть і без огорожі. По-друге, поведіть собак на лови, нехай пограються стануть лагідні. По-третє, влаштуйте великий бал і після першого вальсу знову навчитеся говорити.
Та мер йому відповів:
Гав-гав!
Зрозуміло, сказав Джованніно, найслабший той, хто вважає себе здоровим.
І пішов собі далі.
Уночі, коли чуєте, як десь далеко валують собаки, знаєте, що це, може, собаки, а може, й мешканці того дивовижного маленького селища.