Так проходило життя на «Пілігримі». Окрім східного вітру, ні екіпажу, ні пасажирам не було на що нарікати.
Проте, тривалість східного вітру не подобалася капітану Халлу. Йому ніяк не вдавалося взяти підходящий курс. Тим паче, він побоювався у подальшому потрапити в смугу безвітря поряд з тропіком Козерога, не кажучи вже про те, що екваторіальна течія могла відкинути його далі на захід. Капітан непокоївся головно про місіс Уелдон, хоча й розумів, що його провини в цій затримці немає. Якби поблизу «Пілігриму» проходив будь-який океанський пароплав, що направляється в Америку, він обовязково порадив би своїй пасажирці пересісти на нього. На жаль, «Пілігрим» відхилився настільки далеко на південь, що не варто було сподіватися зустріти пароплав, що йде до Панами. Тай сполучення між Австралією та Новим Світом через Тихий океан в той час не було настільки жвавим, як воно стало згодом. Капітану Халлу залишалося лише чекати доки погода змилується над ним. Здавалося, нічого не повинно було порушити одноманітність цієї подорожі морем, аж раптом саме цього дня, 2-ого лютого, на широті та довготі, вказаної на початку цього оповідання, відбулася перша несподіванка.
Стояла погожа днина. Близько девятої ранку Дік Сенд та Джек видерлися на салінґ[9] фок-мачти; звідти їм відкривалася вся палуба корабля та безмежні океанський простір. Лише частину горизонту за бортом затуляла
відправила б «Вальдек» на дно. На палубі бригантини начисто зметено все. Стирчали лише основи грот-щогли та фок-щогли, не вище двох футів над палубою. Очевидно, щогли зламалися під час зіткнення і впали за борт, потягнувши за собою вітрила та снасті. Проте у воді навколо човна не було видно жодних уламків, що означало єдине: катастрофа на «Вальдеку» відбулася декілька днів назад.
Якщо люди вціліли після кораблетрощі, сказав капітан Халл, то, найімовірніше, вони загинули від спраги та голоду, адже камбуз заповнено водою. Напевно, на борту залишилися самі трупи.
Ні! вигукнув Дік Сенд. Ні! Пес не став би так гавкати. Тут є живі.
І він покликав собаку. Розумний пес одразу зісковзнув в море і, заледве перебираючи лапами від слабкості, поплив до шлюпки. Коли собаку затягнули до неї, він жадібно накинувся, але не на сухар, що йому протяягнув Дік Сенд, а до цеберка з прісною водою.
Бідолашний пес помирає від спраги! викликнув Дік Сенд.
В пошуках місця для найлегшого причалювання, шлюпка відійшла від палуби напівзатонулого корабля на декілька футів. Пес, очевидно, вирішив, що його рятівники не хочуть піднятися на палубу, оскільки він схопиів Діка Сенда за край куртки і знову голосно і жалісно заскавчав.
Рухи собаки і його скавуління були зрозумілими краще за будь-які слова.
Шлюпка наблизилася до крамболу[13] лівого борту. Матроси надійно закріпили її і капітан Халл з Діком Сендом плигнули на палубу одночасно із собакою. Не без труднощів, повзком дісталися вони центрального люку, що виднівся між уламками щогли, і спустилися в трюм.
В напівзатопленому трюмі не було ніяких товарів. Вітрильник йшов виключно під балластом; тепер пісок пересипався на лівий борт і своєю вагою втримував човен на боку. Надії на цінний вантаж не справдилися. Тут не було чого рятувати.
Тут нікого немає, сказав капітан Халл.
Нікого, підтвердив Дік Сенд, заглядаючи в передню частину трюма.
Але пес на палубі заходився гавкотінням, наполегливо намагаючись привернути увагу людей.
Повертаймося, сказав капітан Халл.
Вони піднялися на палубу.
Собака підбіг до них і почав тягнути до юта[14].
Вони пішли за ним.
Там, на підлозі кубрика[15], лежало пять чоловік ймовірно, трупи. При яскравому світлі, що проникав через ґрати, капітан Халл побачив, що це були негри.
Дік Сенд переходив від одного до іншого. Йому здалося, що безталанні ще дихають.
На борт «Пілігрима»! Всіх на борт! наказав капітан Халл.
Було покликано усіх матросів, що залишилися в шлюпці. Вони допомогли винести потерпілих від кораблетрощі з кубрика.
Це не було легко, проте через декілька хвилин всіх пятьох спустили до шлюпки. Ніхто з них не приходив до тями. Можливо, кілька краплин бальзаму и ковток води зможуть повернути їх до життя.
«Пілігрим» стояв в дрейфі всього за пів-кабельтова і шлюпка швидко підпливла до нього.
За допомогою каната, спущеного з грот-щогли, потерпілих один за одним підняли на палубу «Пілігрима». Не забули й собаку.
Ох, бідолашні! скрикнула місіс Уелдон, побачивши пять розпростягнутих непорушних тіл.
Вони живі, місіс Уелдон! сказав Дік Сенд. Вони ще живі! Ми врятуємо їх!
Що з ними трапилося? запитав кузен Бенедикт.
Зачекаємо, поки вони прийдуть до тями, і тоді вони самі розкажуть свою історію, відповів капітан Халл. Але перш за все необхідно дати їм води, в яку додаймо краплину рому. І, повернувшись до камбузу, він голосно крикнув: Негоро!
Почувши це імя, пес весь витягнувся, неначе виконуючи стійку, глухо загарчала, а її шерсть стала дибки.
Кок не зявлявся і не відповідав.
Негоро! ще голосніше крикнув капітан Халл.
Негоро вийшов з камбуза.
Заледве він зробив крок, пес плигнув, намагаючись вчепитися йому в горло.