Тим не менше, Максим усе ж здивував Дениса. Пройшовши повз свій будинок, він провів супутника дворами і вивів до звичайної багатоповерхівки в глибині вулиці. Легко впоравшись із кодом на дверях під'їзду, він кивком пропустив Черненка вперед. Вони підійшли до ліфта, Максим натиснув на кнопку виклику, але нічого не сталося.
Не полагодили ще, приречено зітхнув він. Так уже тиждень. Нічого, нам тільки на четвертий поверх.
Мовчки піднялися пішки на четвертий і зупинилися біля важких дерев'яних дверей квартири з номером 20. Максим дістав із кишені зв'язку ключів, вибрав потрібний і, відчинивши спершу верхній, а тоді нижній замки, потягнув на себе двері і театральним жестом запросив Дениса:
Ласкаво просимо, дорогий Карлсоне, до Бабусиної Хати!
Черненкові не сподобалося, що його назвали Карлсоном. Та він вирішив проковтнути це і зайшов усередину. Гм, нічого особливого. Хата як хата. Одна кімната. Меблі як меблі. Телевізор на тумбочці в кутку, в іншому кутку стіл із комп'ютером. У заскленій рамці велике фото якоїсь ошатної старої жінки.
Це моя бабуся, перехопив погляд гостя Максим. Вона померла два роки тому. Жила тут, заповіла цю хату мені. Коли я закінчу школу, переселюся сюди. Поки що просто буваю тут кожен день. У мене тут інтернет працює, і взагалі, я тут нікому не заважаю. Так само, як мені ніхто. Так що проходь, сідай, будь, як удома.
Денис згадав, що в нього вдома четверо у двох кімнатах. І не скоро буде комп'ютер, яким він, до речі, так і не навчився користуватися. Звісно, в різні там іграшки у клубах грався, але не часто. Як там мама казала: «Наш сімейний бюджет до цього не готовий»
Тим часом Максим уже по-хазяйськи налив води в електричний чайник, і поки вона кипіла, приніс дві чашки і пакетики з чаєм.
Вибачай, у мене тут по-похідному. Взагалі, я заварний люблю.
Мені
до лампи, буркнув Денис. Йому чомусь не хотілося пояснювати, що вдома вони заварюють лише пакетики, причому по кілька разів.
Дарма. Знаєш, існує багато різних сортів чаю
Коротше, грубувато обірвав його Денис. Ми сюди про чай говорити прийшли?
Згоден, кивнув Максим, наливаючи окріп у чашки. Поговоримо про те, що хочуть украсти з нашої школи.
Глава 8 Задачка з чотирма невідомими
Максим, навпаки, насипав три ложечки цукру: він вважав, що солодке корисне для роботи мозку.
Чому ти вирішив, що школу хочуть обікрасти? запитав Черненко. Він думав так само, тільки не міг пояснити своїх відчуттів.
А згадаймо ще раз ту розмову. Отой, молодший, чітко сказав: якусь цінну річ мусять привезти до школи. Цю цінну річ досить легко вкрасти. Те, що готується крадіжка, теж зрозуміло: старший, такий собі дядя Костя, попереджав молодшого про суд і тюрму.
Він міг просто лякати. Здається, цей дядя Костя ще той понтовило.
Значення слова «понтовило» я не знаю, признався Максим. Ось лише навряд чи когось будуть лякати тим, чого він не боїться. Отже, невідомий і справді збирається вчинити в нашій школі кримінальний злочин. Крадіжку, це сто відсотків.
Аби трошки подумати і не скидатися на зовсім уже лопуха, Денис зробив великий ковток чаю.
При цьому голосно сьорбнув і чомусь знітився. Та Максим не звернув на це уваги, і до Дениса повернулася впевненість.
Дядя Костя точно чужий. А ось той, другий, наш. Мабуть, старшокласник.
Правильно, погодився Максим. До того ж, один із тих, кого люблять учителі. Дядя Костя натякав своєму боржникові на його заслуги.
Боржникові?
Ага. В цьому весь, як іноді каже мій тато, цимес. Той, чийого імені ми не знаємо, якимось чином заборгував так само невідомому нам дяді Кості певну суму грошей. Притому не сам: боржників як мінімум двоє. До свого боржника дядя Костя звертався в множині та навряд чи оте «ви» означає повагу. Голосів ти точно не впізнав?
Денис почухав потилицю й похитав головою.
Так, Максим одним ковтком допив чай, підвівся, заклав руки за спину і пройшовся по кімнаті. Що в нас є? До нашої школи дуже скоро принесуть чи привезуть якусь коштовну річ
Золоту, вставив Денис. Часто вони про золото згадували.
Золоту, кивнув Максим. Цю річ хтось хоче вкрасти. Цей хтось вчиться в нашій школі. Він старшокласник, причому, очевидно, відмінник. І цей відмінник веде подвійне життя: вчителі, товариші й батьки знають його як хорошого хлопця, а насправді він поганий. Бо тільки погані хлопці залазять у борги до старших за себе чоловіків. І тільки погані хлопці готові зважитися на крадіжку, аби лиш ці борги віддати. До того ж, цих крадіїв як мінімум двоє. Задачка з трьома невідомими.
З чотирма, знову вставив Денис і пояснив здивованому однокласникові: Ота коштовність, яку вони хочуть стибрити.
О! клацнув пальцями Білан. Таки з чотирма: один дуже поганий, двоє просто поганих і предмет із золота, за яким усі полюють.
Піди туди, не знаю, куди. Знайди того, не знати, кого, зітхнув Черненко.
Ну, куди йти, ми знаємо. Далі рідної школи не треба. Чого ти?
Вираз Денисового обличчя справді здивував Максима. На ньому не читалося жодного бажання щось робити. І тут же він отримав пояснення:
Я? Я нічого. Мені просто цікаво, чому ми повинні забивати собі цим голову і рятувати від когось шкільне майно? Може, простіше піти до Шефа і все йому розказати? Хай самі шукають, з міліцією?