Денис міцно стиснув зуби.
Звісно, Київська Русь молодша за легендарну Кіммерію. Але хто знає, можливо, той самий Конан був якимось дуже давнім родичем Іллі Муромця. Ось лише Чапля про це не знає або, швидше за все, не хоче знати.
Денис закусив нижню губу.
Послухай! Коли прийдеш додому, зайди в мережу і запитай у будь-якому пошуковці «Конан-варвар». Або
Це вже занадто. Це вже переходить усі межі.
Спокійно взявши обома руками відро з водою, Денис підійшов до Максима і р-раз! розумака вже стоїть мокрий, як хлющ, і відпирхується.
Е-е-е, здурів?
Конан, кажеш? Варвар, кажеш? Наші предки, кажеш? Інтернет тобі? Та тебе, мордо, зараз навіть в інтернеті не знайдуть!
Кинувшись із кулаками на Максима, Денис не одразу зрозумів свою помилку. Треба було відрізати йому шлях до відступу чи бодай причинити двері.
Максим, у свою чергу, тепер зовсім не соромився дати драла ніхто ж не бачить його ганьби. Одним рвучким рухом шарпонувши парту, він поставив її між собою й Денисом. І доки супротивник долав перешкоду, він двома величезними стрибками дістався дверей і вибіг із класу.
Тепер головне заховатися. Не вибігати ж надвір без куртки, за вікном сумний березневий дощ, застудитися раз плюнути. План визрів у Максимовій голові тут-таки: перечекати, погратися з цим недоумком у котика й мишки, вибрати момент і повернутися в клас за речами. Заплутати погоню видавалося досить легкою справою.
Приміщення школи будувалося років зо двадцять тому. Кожен із двох поверхів мав три окремі секції, з'єднані переходами. У кожній секції було по два виходи. Якщо двоє граються в доганялки, виграє той, хто першим добіжить до будь-якого виходу. Лабіринт нескладний, та при бажанні заплутати можна.
Їхній 7-А клас був на другому поверсі середньої секції. Вибігши з дверей класу, Білан рвонув ліворуч, кількома стрибками подолав сходи вниз, далі завернув праворуч і мало не зіткнувся з Черненком. Очевидно, Денис прорахував його дії й побіг навспак аби перестріти втікача.
Крутнувшись на п'ятах, Максим помчав у бік спортзалу. Там можна було, забігши в хлопчачу роздягалку, через неї потрапити до залу, а звідти через інший вихід у протилежне крило шкільної будівлі.
Заскочивши до роздягалки й опинившись у спортивному залі, Максим перетнув його і з усього маху налетів на вхідні двері. Не вірячи у свою невдачу, гримнувся об них ще раз. Зачинено. Чорт, зачинено! Хто б міг подумати!
Не гаючи часу, хлопець кинувся назад, сподіваючись проскочити і знайти інший вихід. Одначе не встиг: Денис, ніби знаючи наперед, куди тут можна подітися,
Денисові здалося, що після того, як ці двоє невідомих вийшли з роздягалки, минула щонайменше година.
Максим прикинув: вони не наважувалися вийти звідти десь хвилин тридцять. Та помилилися обидва. Коли обережно прочинили двері й вислизнули зі свого сховку, наручний Максимів годинник показував, що і перегони шкільними коридорами, і хованки в роздягалці, й загадкова зустріч двох невідомих змовників усе це разом забрало всього двадцять п'ять хвилин.
Ну? запитав Білан у Черненка. Хто це був і що це було?
А я звідки знаю? визвірився на нього Денис. Ясне діло, що діло темне і не зовсім чисте. Але не думаю, що хочу говорити про це з таким, як ти.
Максим відступив від Дениса на крок, розпрямив спину, схрестив руки на випнутих грудях.
Цікаво, цікаво. Який це я «такий» і з ким ти хочеш про все це поговорити?
Денис зловив себе на думці він сам ще не знає, з ким і про що хоче і буде говорити. Відчувши його розгубленість, Білан швидко оволодів ситуацією.
Отож, слухай мене уважно. Пропозиція така: зараз ми все це швидко домиємо, беремо манатки і йдемо до мене. Там тихо, спокійно, є де поговорити і подумати.
Куди це до тебе? підозріло поцікавився Денис. Додому? А старі твої нас не того?
Ну, не такі вже мої батьки і старі, посміхнувся Максим. І зовсім вони нас не «того». Тільки туди, де я живу, ми не підемо.
Ти ж казав до тебе
Правильно. До мене. Туди, де я колись буду жити.
Нічого більше не пояснюючи несподіваному товаришеві, Білик першим повернувся до класу. Черненко потупцяв за ним, нічого не розуміючи, але змушено визнаючи: голова в цього слизняка варить краще, ніж у нього. А тут без розумної голови не розібратися. Тому він мовчки сходив по воду, далі вони по черзі так-сяк розмазали її шваброю по підлозі, швиденько протерли вологою губкою класну дошку, підхопили наплічники, забрали куртки з гардеробу і вийшли зі школи.
Обоє жили тут же, на Чоколівці. Ось лише Максим був корінним киянином, а родина Черненків переїхала до Києва років десять тому. Двійнята Коля і Оля, брат і сестра Дениса, народилися вже тут. Сам Денис не пам'ятав свого життя в містечку, де народився і куди його регулярно вивозили на літо до бабусі. Тільки час від часу згадував незрозумілі поки що розмови батьків про силу-силенну всього, що довелося для переїзду в столицю продати Але щось невловиме не давало йому повністю відчувати себе частиною великого міста, в якому Максим Білан чувся, мов риба у воді.
По дорозі виявилося, що хлопці навіть мешкають на паралельних вулицях. І Максим чомусь дико зрадів цьому відкриттю. Тоді як Денисові було глибоко по барабану, де живе його однокласник. Він приятелював з іншими хлопцями, хоча б із тим же Ігорем Нещеретом. У правильних маминих дітей, яким Черненко вважав Білика, повинна бути своя компанія.