Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
* * *
Дроник від безсилля скрипів зубами, але зробити нічого не міг. Біля входу в дільницю поліцейські зупинилися, хтось із середини вимкнув захист, бранців заштовхали всередину, й усе стихло, тільки датчики знову замиготіли блакитними вогниками. Дроник обійшов ділянку навколо. Мабуть, будинок пильно охоронявся, бо його відразу ж погукали:
– Агов, ти чого тут швендяєш? У буцегарню захотів?
У буцегарню, звичайно, не хотілося, тож Дроник відійшов, але погляду з вхідних дверей не зводив. Минуло не так багато часу, як раптом двері відчинилися. З них вийшла вся трійця: попереду Рикпет, слідом – струнка Шаната. Замикав процесію Васла, який при ході перевалювався, мов качка.
– Ура… – прошепотів Дроник. – Випустили! Живі й здорові!
Він почекав, поки трійця заверне за ріг, і підскочив до друзів.
– Ой, як здорово! Ну, що там було? Чому вас так довго тримали?
На нього глянули олов'яні очі Рика.
– Тобі чого треба?
Дроник сторопів. Сумніватися не доводилося: перед ним був Рикпет, але… І разом з тим не Рикпет…
– Відвали, дурню! – безбарвним голосом промовив Рик, відсунув Дроника рукою і пройшов повз нього. Слідом за ним, не звертаючи жодної уваги на друга, пройшли Шаната з Васлою. У всіх були такі ж байдужі погляди, як і в командира.
– Вірус! – зойкнув Дроник. – Вони підхопили вірус! А може, їх заразили? Навмисно заразили? А може, я помилився? Може, здалося?
Він поквапився за друзями, наздогнав їх на перехресті двох вулиць і спробував зупинити Шанату:
– Агов, Шано… Послухай, Шаночко… Та зажди хвилинку! – він узяв дівчину за руку.
Шаната висмикнула руку й закричала:
– Поліція! Поліція, до мене чіпляється хуліган!
Одразу з'явився поліцейський, немовби очікував за рогом сусіднього будинку.
– Де тут хуліган?
Дроник випустив руку й під сюрчання поліцейського свистка, що підстьобнув його, перестрибнув парканчик біля якогось приватного будинку та миттю перейшов у формат чистої цифри. На подвір'я ввалилися троє поліцейських:
– Де він? Де хуліган? Він не міг далеко втекти… Шукайте його тут! Клацнув замок, і на ґанок вийшов невисокий кремезний глюк.
Він суворо оглянув подвір'я і не дуже люб'язно сказав поліцейським:
– Хто заважає відпочивати службовцеві Великого Сканера?
У вусі глюка блиснула, відбиваючи вечірнє сонце, сережка, й поліцейські одразу зробилися сумирними:
– Та ні… Хто ж заважає! Ми бачили, як сюди забрався хуліган, от і вирішили подивитися! Ми вже йдемо… Мабуть, здалося!
– Ну-ну… – пробурчав господар і роздратовано ляснув дверима.
Дроник не дуже боявся поліцейських: у форматі чистої цифри знайти його було практично неможливо, але йому стало цікаво, що ж це за глюк такий і до чого тут сережка? Він просотався крізь замкову шпарину в дім. У кімнаті, поєднаній з передпокоєм і кухнею, нічого незвичайного не було, зате вдвох інших!.. Щільно зсунуті столи, заставлені приладами й устаткуванням, троє в білих халатах, схилені над мікроскопами, навіть комп'ютер був утиснутий у цей невеликий простір.
«Оце так! – подумав Дроник. – Певна річ, усе це робиться потай».
Той самий, із сережкою у вусі, зайшов до кімнати й заспокоїв схвильованих мешканців:
– Усе гаразд! Троє дурнуватих поліцейських заблукали випадково.
– Точно? Ти нічого не переплутав? – засумнівався хтось.
– Ні. Вони урядової кліпси так налякалися, що одразу змились! І тут Дроник зважився. Він виник просто з нічого посеред кімнати.
– Здрастуйте…
Запала мертва тиша.
– Це хто? – напруженим голосом запитав один із тих, що були в білих халатах.
– Не знаю, – розгублено відповів Брейк, бо це був саме він.
– Дострибалися! – кинув інший.
– Хай вам грець! – закричав третій, вихопив із-за пояса блискучий пістолет і навів його на Дроника.
– Перестань, ідіоте! Півбудинку рознесеш!
– Та заждіть ви, – Дроник не злякався, а швидше розсердився, що його не розуміють, – я не думаю, що я ваш ворог.
З першого погляду йому стало зрозуміло, що ці глюки вірусом не заражені, а раз так, то можна спробувати встановити з ними контакт.
– Прошу вас, – він спокійно подивився на того, хто тримав у руці магнітний випромінювач, – давайте поговоримо. Я розповім вам, хто я і звідки, а далі ви вже будете вирішувати, що зі мною робити. У всякому разі, ми не вороги, я вас запевняю.
Не так слова, як тон, яким вони були сказані, заспокоїли й господаря, і тих, хто працював у кімнаті.
– Гаразд, – погодився Брейк, – розповідай.
– Я це… – почав Дроник зовсім як Васла. – Я не з вашої планети…
– Тобто ти хочеш сказати, що не з планети Ц, а з іншої, зовсім з іншої планети? – перепитав один із білохалатних.
– Чи чули ви що-небудь про Великого Процесора?
– Про кого Великого? – Брейк недовірливо схилив голову до плеча й примружив око. – На нашій планеті є тільки один Великий – Його Дигітальна Величність, Директор планети пан Великий Сканер.
– Не знаєте Великого Процесора, Володаря та Пана Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень?
Усі перезирнулися й здивовано знизали плечима.
– Це ім'я нам ні про що не говорить, – відповів за всіх Брейк.
– Великий Процесор командує всім цим, – Дроник невиразно обвів руками коло.
– І нашою планетою? – недовірливо перепитав Брейк.
– І вашою планетою, – впевнено підтвердив Дроник.
– Ха! Брешеш ти все, хлопче, – гмикнув один із учених, – як це він може командувати всіма, якщо ми його навіть не знаємо? От Брейка знаємо, і йому підкоряємось, виходить, він нами командує, а твого Великого Процесора ми не знаємо!
– Це нічого не значить.
– Ось тобі й маєш! – здивувався Брейк. – Як можна підкорятися тому, кого не знаєш?
– Що ви знаєте про закон Всесвітнього тяжіння? – несподівано запитав Дроник.
– Усесвітнього тяжіння? – розгублено перепитав Брейк. – Ви чули що-небудь про такий закон? – звернувся він до друзів.
Ті похитали головами.
– Директор планети такого закону начебто ще не видавав…
Дроник узяв зі столу перше, що трапилося під руку, – це був грубий зошит.
– Проте це не заважає йому справно працювати, – і розняв пальці.
Зошит голосно ляпнув об підлогу, Брейк і всі його друзі здригнулися.
– Добре, припустимо, є такий Процесор… – почав Брейк.
– Великий Процесор, – виправив його Дроник.
– Гаразд, – погодився Брейк і наблизився до прибульця, – що з того? Ти тут до чого?
– А до того! Це він мене послав сюди. І не тільки мене, і ось чому…
І Дроник коротко розповів, хто він, звідки й чому тут з'явився.
– І от, вийшли вони з поліційної ділянки зовсім іншими, – розповідав він про своїх друзів, – ми ж розраховували, що для людей із фізичного світу вірус не страшний, а виявилося, що помилялися…
– Проклятий вірус! Проклятий Великий Сканер, котрий не хоче з ним боротися по-справжньому! – вигукнув Брейк.
– А чому не хоче? – поцікавився Дроник.
– Та як же чому? – у свою чергу здивувався Брейк. – Зараженими куди простіше керувати, ніж реалітами! Зараженим усе по барабану! Вони не люблять, але й не ненавидять! Вони погано працюють, але й нічого не вимагають! До того ж навіть при поганій роботі в країні ніхто голодний не ходить! Вони знають тільки Великого Сканера й готові за нього вмерти тому, що й не живуть зовсім! Тому, що вони не хочуть кращого: у них на це ні фантазії, ні бажання не вистачає! Їм би тільки нагапличитися, а на решту начхати. Сканеру цей вірус як подарунок, а ти дивуєшся, чому він не хоче з ним боротися…
Дроник згадав рекламу на вулицях.
– А що таке гаплик?
– Та гидота така, схожа на глину. Коли жуєш, то приємно, й настрій кращає, а коли Ба зійде, то почуваєшся так, немов тебе цілу ніч кийками молотили.
– Навіщо ж тоді його жувати?
– У тім-то й річ! Від виробництва й торгівлі гапликом Сканер отримує величезні прибутки, тому всі розмови про шкідливість гаплика невигідні для Сканера, а значить – злочинні. А те, що він дуже шкідливий для здоров'я, можеш не сумніватися! А тут іще цей вірус!
Учені в білих халатах під час усієї Брейкової оповіді кивали головами: правда, все правда…