Олександр Юрійович Есаулов - Канікули для Інформи стр 5.

– Давай глянемо у кав'ярні, – запропонував Сергійко, – більше їй бути нема де, якщо ви на вокзалі не розійшлися.

– Та начебто не повинні були… Що я Хазяїнові скажу? – продовжував хвилюватися Чипсет.

– Дронику, почекай тут. Раптом вона повернеться, а нас немає… Ще перелякається… А ти, Чипсете, перестань психувати! Ще нічого не трапилося…

Удвох вони пішли до кав'ярні. Дворецький ледве не біг попереду Сергія. У залі, у найзатишнішому куточку, сиділа зайнята одне одним парочка: юнак та дівчина. Одразу з кухні виглянув офіціант.

– Прошу пана! – чемно звернувся до юнака Сергійко й доторкнувся йому до плеча.

Той невдоволено скинув Сергійкову руку:

– У чому справа? Я зайнятий!

– Перепрошую, – ще раз вибачився Сергійко, – ми шукаємо дівчину, білява така, у жовтій футболці і джинсах, ви часом її не бачили?

Хлопець похитав головою, відмахнувся і знову повернувся до своєї дівчини.

– Я її бачив, – раптом сказав офіціант.

Сергійко й Чипсет, немов на пружинах, повернулися до нього.

– Вона була тут? – в один голос запитали вони.

– Волосся таке золотаве…

– Так-так…

– Жовта футболка і джинси…

– Це вона! Гарна така, струнка…

– Так, вона заходила, – знову підтвердив офіціант, – напевно, з півгодини тому.

– Це вона, це пр… – осікся Чипсет, зрозумівши, що титул зниклої дівчини краще не називати, така «реклама» зараз була зовсім ні до чого, – Інформа!

Офіціант замовк.

– Ну? – запитав Чипсет.

– Що «ну»? – у свою чергу запитав офіціант.

– Що було далі? – Чипсет від нетерплячки став поплескувати кулаком по долоні.

– Де? – незворушно запитав офіціант, уп'явши очі в стелю.

– Та у кав'ярні! Тут, у кав'ярні, що було далі? Коли дівчина прийшла?!

– А-а-а… Дзвіночки задзвеніли… – незворушно відповів офіціант.

– Сергію, у вас тут всі такі тупі? Я його зараз задушу!

– Чипсете, відійдемо, треба поговорити.

– Я при виконанні! – офіціант гордо обсмикнув жилетку. – Тож попрошу…

– Чипсете, йому треба заплатити. Так він нічого не скаже, – прошепотів Сергійко.

– Заплатити? Як це? За що? – здивувався й обурився одночасно дворецький Великого Процесора.

– Чипсете, він може нічого й не сказати. В його обов'язки не входить стежити за клієнтами, – спробував пояснити Сергійко поведінку офіціанта.

– Але Інформа ж не пересічний клієнт!

– Це для нас з тобою! А йому яка різниця?

Чипсет дістав кілька папірців:

– Цього вистачить?

Сергійко взяв один і простягнув офіціантові, той одразу посміхнувся.

– У мене дуже гарна пам'ять, – сказав той, – слідом за дівчиною зайшли двоє…

Він докладно описав Довгого та Товстого, розповів, як Довгий раптом знепритомнів, упавши просто посеред залу, як дівчина допомогла Товстому винести Довгого на вулицю.

– Більше я її не бачив. Назад вона не повернулася, – закінчив свою розповідь офіціант. – Хоча перед цим замовила сік та тістечка.

– Ти сам бачив, як цей… ну… Довгий знепритомнів?

– Я в цей час на кухні був, потім грюкіт почув. Вискочив, а Довгий вже на підлозі лежав.

Сергійко замислився, кинув довкола поглядом, а потім звернувся до Чипсета:

– Нумо, сядь до столика, де Інформа сиділа.

Чипсет сів за столик та запитально подивився на Сергійка.

– Ні, – раптом утрутився офіціант.

– Щось не так?

– Вона сиділа спиною до дверей, ось на цьому стільці, – офіціант показав на стілець.

– Точно? – перепитав Сергійко.

– Абсолютно. Я ще подумав, що сам би так ніколи не сів. Мені не подобається сідати спиною до дверей, – запевнив офіціант.

– А ці двоє де сиділи? – продовжував запитувати Сергійко.

Офіціант підійшов до першого від вхідних дверей столика.

– Отут? – здивувався Сергійко. – А на яких стільцях?

– Отут і отут, – показав офіціант на два стільці по один бік столу. Двері, коли були відчинені, ледь-ледь не торкалися їхніх спинок.

– Чипсете, ти сів би на ці стільці, якби у залі були інші вільні місця?

– Та ні, – розгублено відповів Чипсет, не розуміючи, куди веде Сергійко.

– А потім, коли офіціант пішов на кухню, цей… ну… Довгий, раптом непритомніє посеред кав'ярні. Як він опинився за спиною Інформи? І цей другий теж?

– Ще той товстий щось казав дівчині про машину, – знов утрутився офіціант.

– Машину? Яку машину? – одразу вчепився в нього Сергійко.

– Не знаю. Товстий просто сказав, що в них є машина. А потім мотор запрацював. Гучно так. Здається, що це був мікроавтобус з дизелем.

– Чому? – Сергійко продовжував випитувати в офіціанта подробиці.

– Ну… – той на мить замислився. – Мотор голосно працював, а коли машина від'їхала, то у дверях наче посвітлішало, немов їх закривало щось високе. Від легковика так не буде.

– Вантажний жовтий «фольксваген», – раптом сказав юнак, – без вікон такий…

– Що ви сказали? – стрімко обернувся до нього Сергійко.

– Ми саме до дверей підходили, як цей бусик від'їхав, та й швидко! Як дав! Через бордюр, навпростець… Через осьову розвернувся… В нього ледь «мазда» не в'їхала, прямо у бочину йому йшла, та водій вивернув… А вони по газах – і тільки їх і бачили! А поїхали у напрямку моста Метро.

– А номер? Номер запам'ятали? – Сергійко нетерпляче подався вперед.

– Дуже мені потрібен цей номер! Я ось кого запам'ятовувати бажаю, а не ваші дурні номери, – юнак попестив дівчину по руці. – Що бачив – розповів, дякую за оплески на честь моєї спостережливості, прошу більше не турбувати.

Він знову повернувся до своєї дівчини й щось зашепотів їй на вушко, від чого її очі заблищали в напівтемряві затишного куточку.

– Спасибі вам.

– Нема за що, – не обертаючись промовив юнак.

– Агов! Ось що, – зненацька подала голос дівчина. – В автобуса на дверцятах, здається, ручка обламана, і на ній чорний замочок висів. Я точно бачила.

– Стривайте, – Чипсетузяв Сергія за руку. Він, нарешті, зрозумів, до чого хилив Сергійко, – а дівчину в жовтій футболці ви бачили?

Юнак мовчки похитав головою.

– Тобто машина поїхала, а дівчини не було?

– Виходить, що так…

– Спасибі. І вам велике спасибі, – подякував офіціантові Сергійко. – Йдемо, тут ми більше нічого не довідаємося.

Вийшли на вулицю. Передусім подивилися туди, де залишили Дроника. А раптом?.. Але Дроник стояв один. Він з такою ж надією дивився на Сергія й Чипсета.

– Ну? – ще здаля запитав він.

Чипсет сумно похитав головою.

Розділ 4

Друзі старі та нові

– Треба терміново зв'язатися з Великим Процесором, – сказав Чипсет.

– їдьмо до мене, – запропонував Сергійко.

Усі троє поспіхом пішли до метро.

«Які тут можуть бути сумніви? – міркував дорогою Сергійко. – Інформу викрали. Але хто ж міг довідатися, що вона принцеса? Як це змогли зробити серед дня та ще й так, що ніхто нічого не помітив? Хто це зробив? Якщо ми довідаємося, хто це зробив, то, може, тоді стане зрозуміло, де її шукати? І навіщо її вкрали?»

– Що я скажу Великому Процесорові? Він же мені довірив принцесу, а я… – бідкався Чипсет.

Дроник ішов мовчки. По тому, як одразу почорніли й ввалилися його очі, було зрозуміло, що він теж страшенно переживає.

– Може, це помста Макровіра? – припустив Сергійко. – А може, за неї хочуть зажадати викуп?

– Макровіра розклали в цифру одразу ж після перемоги. Ти просто не в курсі справи. Він уже нікому не зможе помститися. Його просто не існує.

– Немає його – є інші віруси, які не проти попсувати кров Великому Процесору.

– Усе може бути, – погодився Чипсет, – тільки не так просто перебратися з віртуального світу до фізичного. Та й потрібно знати, що Інформа відпочиває саме тут. Ти хоч комусь говорив про це?

– Ти що? – Сергійко рішуче мотнув головою. – Та мене б узагалі за психа сприйняли. Принцеса? Із Заекрання? На гостину? Яка принцеса? Якого Заекрання? А ви? Може, хтось з вас випадково десь щось бовкнув?

– Кому? Кому бовкнув? – з тугою запитав Дроник.

– А випадковість виключається?

– Випадковість ніколи не виключається… – похмуро прокоментував Чипсет.

– А може, її на органи вкрали? – міркував Сергійко вголос.

– Як це? – не зрозумів Чипсет.

– Ну, якщо комп'ютер ламається, ти ж у ньому зіпсовані частини замінюєш? У нас тут теж… Якщо людина багата і може заплатити, то їй нову нирку можуть поставити або печінку замінити… А їх же десь брати треба.