Всего за 79.9 руб. Купить полную версию
«От було б цікаво прокотитися на ньому… Величезний… Наче місто!»
* * *
Костя й Герич продовжували повільно підсмажуватися на даху. В очах уже миготіло від численних засмаглих плечей, рук, ніг й сорочок, спідниць і сарафанів яскравих кольорів. Учора Герич випадково підслухав розмову Інформи з Сергійком, і вони вирішили спробувати провернути свою справу сьогодні, просто в Річпорту.
– От не таланить, – неголосно кинув Костя, – спека, мов на сковорідці… Ще трохи, і я підгорю, немов котлета, яку проспала погана куховарка…
– Онде вона! Бачу! – раптом скрикнув Герич.
– Де?! – підстрибнув на місці Костик, одразу припав до бінокля та заводив ним по всьому майдану, на якому товклося безліч народу.
– Та тихо ти! Не штовхайся… Загубив… Ага, осьде вона! Сьомий причал…
– Так… – Костик заводив біноклем повільніше, знайшов сьомий причал і почав уважно вдивлятися в натовп, шукаючи принцесу.
– Третій стовп праворуч… Бачиш? І ще три пальці вправо… У жовтій футболці й джинсах… Ну?
– Нумо, нумо… Є! Знайшов красуню, – Костик дістав мобілку. – Товстий?.. Об'єкт у третього стовпа праворуч від сьомого причалу. Яке «брати»! Дочекайтеся, щоб вона пішла бодай куди-небудь, де народу не так багато.
Костик знову почав натискати кнопки телефону.
– Лисий? Агов! Відгукнися… Слухай-но, Лисий, вона одна залишилася. Товстий з Довгим тупотять за нею. Будь напоготові! Зрозуміло?
* * *
Інформі набридло стояти на осонні, і вона пішла до невеликої кав'ярні з симпатичною назвою «Не ходи голодний».
– І не буду, – пробурмотіла дівчина, – чого це я мушу ходити голодною?
Задзвеніли дзвіночки, яких торкнулися відчинені двері. У кав'ярні було прохолодно, на стінці ледь чутно дзижчав великий кондиціонер. Дівчина пройшла вперед, обрала столик посередині залу та сіла на зручний стілець спиною до вхідних дверей. Раз у раз вона поглядала у велике вікно, з якого було гарно видно місце, де вона тільки що чекала на друзів.
«Зачекаю тут, – подумала Інформа, – Чипсет прийде, я їх теж сюди покличу. Чого там на сонці жаритися?»
На дзенькіт дзвіночків у зал вискочив офіціант і заспішив до столика.
Хвилину по тому знову дзенькнули дзвіночки, і до кав'ярні зайшли двоє чоловіків, одягнених, немов близнюки: у джинси, сірі сорочки, кросівки однакового кольору та темні окуляри. Один з них був худий і високий, а другий товстий і низький. Вони мовчки переглянулися й сіли за столик поруч з вхідними дверима.
Офіціант прийняв у принцеси замовлення і пішов собі на кухню. Не встигли за ним зачинитися двері, як двоє, що сиділи за столиком з байдужим виглядом, безшумними стрибками підлетіли до дівчини зі спини. В руках у Товстого, наче у фокусника, з'явилася біла носова хустка. У цей самий час Довгий раптом зупинився, наморщив носа, груди його піднялися, рот відкрився… Товстий краєм ока побачив, який сюрприз готує йому невдачливий партнер, і негайно затис йому ніс і рот хусткою. Довгий смикнувся й повис на руках товариша. Тіло Довгого для коротуна Товстого виявилося занадто важким, і він упустив його прямо за стільцем, на якому сиділа дівчина. Пролунав гуркіт. Дівчина здригнулася й підхопилася.
– Хай йому дідько… – розгублено пробурмотів коротун. – Вибачте, будь ласка… Будьте люб'язні… Не турбуйтеся… – перепрошуючим тоном бурмотав він, трясучи Довгого за барки. – Ми негайно… одномоментно… одразу… негайно… ну що ж ти…
– Може, вам допомогти? – чемно запитала Інформа.
– А… Ну так… Якщо вам не важко… Яка чудова у нас молодь… Добра… Чуйна… Того… Ну… Класно… Руку підтримайте отут… Трошки… Спасибі… Красно дякую… У нас машина біля входу… Отут поруч… Ви вже вибачте нас… Що ж це з ним?
Товстий, продовжуючи бурмотіти під ніс вибачення, звалив Довгого на плечі й потягнув до виходу. Ноги Довгого волочилися по підлозі, хиляючи носками в різні боки. Інформа співчутливо дивилася на зблідле обличчя чоловіка, який раптом знепритомнів, й акуратно притримувала руку, щоб та не зачепилася за двері. З кухні на все це дійство розгублено дивився офіціант. Біля входу до кав'ярні стояв мікроавтобус, двері якого були гостинно відчинені. З темного прорізу висунулася лиса голова.
– А… – почала запитувати голова і заткнулася, побачивши поруч з Товстим дівчину у жовтій футболці. Спільними зусиллями Довгого затягли до автобуса. Товстий озирнувся навкруги, дістав з кишені хустку, якою кілька хвилин назад вирубив Довгого, і зненацька, зі спини, накинув її Інформі на обличчя. Принцеса навіть зойкнути не встигла, ноги її підломилися, і вона впала на руки Товстого й Лисого.
– Геричу! – напружено зашепотів Лисий у мобілу за кілька хвилин. – Слухай, усе тіп-топ… Ми її взяли. Готуй бабки…
На чорному даху, розпеченому літнім сонцем, Герич щосили лупив кулаком по гарячому рубероїду:
– Косько! Вони її взяли! Аж не віриться… Ти розумієш? Лимон баксів! Лимон!!! Баксів!!! Світить!!! У натурі!!!
– Геричу!.. Най його мамі… Монітор куплю на всю стінку! Комп з вертикальним зльотом… Інтернет не знаю з якою швидкістю… Чувак! Погнали додому! А взагалі, стривай радіти, – раптом, немов перепнувшись на повному ходу, остудив друга Костя, – узяти принцесу – це півсправи, треба ще з батечка бабки витрусити.
– Та ну тебе! – ніяк не міг заспокоїтися Герич. – Це який такий батько за свою дочку бабок пошкодує? Гроші чужі, а дитинка рідненька!
Вони великим щільним квадратом склали ковдру в сумку, зверху вмостили два непотрібних наразі біноклі й скотилися крутими сходами до ліфта. Двері ліфта відчинилися, буцімто досі очікували двох непутящих друзяк, і з ліфта вийшла дівчина з великою вівчаркою колі на повідку. Собака напружився й недовірливо подивився на незнайомців, які так раптово виникли на сходовому майданчику. Костик і Герич позадкували, пропускаючи дівчину й собаку, а потім прошмигнули до ліфта й поквапом натисли кнопку першого поверху.
– Ти чого запанікував? – запитав Герич.
– А ти чого?
– Я нічого…
– Ну і я нічого… Краще, якби нас узагалі ніхто не бачив.
– Ладно, не дрейф… Вона нам хто? А ми їй хто? Вона нам ніхто й ми їй ніхто! У випадку чого, хай шукають!
Герич з розмаху кинув у багажник свого старого «опеля» сумку й вмостився за кермом. Костя, не кваплячись та всім своїм видом демонструючи, що він тут головний, всівся поруч.
Авто обережно викотилося на вулицю й влилося в потік інших машин, не залишивши після себе ніяких слідів.
* * *
Сергійко прийшов до Річкового вокзалу точно у призначений час. Ще здаля, біля восьмого причалу він побачив завжди дженджуристого Чипсета, який сьогодні перевдягнувся у легку літню футболку й шорти з намальованими великими різнобарвними квітами. Поруч з ним занепокоєно вертів головою Дроник у своєму незмінному спортивному костюмі.
– Агов! Я прийшов! – голосно закричав Сергійко. – Привіт, хлопці! Як ви тут без мене? А де Інформа?
– А ти її хіба не бачив? – одразу припинив посміхатися Чипсет.
– Кого? – не зрозумів Сергійко.
– Інформу.
– Як же я міг її бачити, якщо мене тут не було. Я ж ось підійшов!
– А ми вважали, може, ви вдвох пішли кудись, – з наростаючим хвилюванням сказав Чипсет.
– Ні… Я не второпав… Зачекай… Ти хочеш сказати, що Інформа зникла?
– У тому й справа! Ми з Дроником пішли купувати квитки, а вона залишилася ось тут, на набережній. Хвилин двадцять тому ми повернулися, а її лизь злизав. Ми чекаємо-чекаємо… Подумали, що ви вдвох куди-небудь відійшли… От дурень! – Чипсет тупнув ногою. – Чому я не залишив з нею Дроника?
– Стривай, – заспокоїв його Сергійко, – може, відійшла до туалету або за морозивом…
– Та ми на неї вже хвилин двадцять чекаємо… – упалим голосом сказав Дроник.
Сергійко озирнувся навколо. Метрів за тридцять праворуч розташувалася невелика кав'ярня з вивіскою «Не ходи голодний», трохи далі, під ганчір'яним грибком, торгували морозивом. Ліворуч – Річпорт, звідки прийшли Чипсет з Дроником.