Всего за 79.9 руб. Купить полную версию
– Що, у живих людей беруть? – здивувався Чипсет. – Нічого собі… Ну у вас тут і приколи…
– Навіщо ж у живих… Хоча можуть і так… У газетах пишуть… – і одразу виправився, побачивши, якими переляканими стали обличчя його друзів: – Іноді… дуже рідко пишуть… один раз я читав… здається…
За розмовами дісталися будинку, де мешкав Сергій. Чипсет швиденько набрав короткого листа на комп'ютері й відправив його на адресу Великого Процесора:
«Мій Володарю! Прошу терміново вийти на зв'язок. Інформа зникла, припускаємо, що її викрадено.
Чипсет».Мабуть, Великого Процесора не було на місці, позаяк відповів він лише за годину. Екран укрився брижами, посвітлішав і, нарешті, з'явилося обличчя Хазяїна та Володаря.
– Що трапилося? Що це означає: Інформа зникла? Про яке викрадення йдеться?
Перебиваючи одне одного, друзі розповіли про те, що відбулося дві години тому біля Річкового вокзалу.
– Я ж відчував! – вигукнув Великий Процесор. – Я не хотів її відпускати! Не лежала у мене душа до такого відпочинку… Вибач, Сергію, говорю, як є. Що думаєте робити?
– Може, до міліції звернутися? – запропонував Сергійко.
– А хто це така – міліція?
– Ну, це… – почав пояснювати Сергійко, – такі люди, які зі злочинцями борються та займаються іншими внутрішніми справами, органи внутрішніх справ, так би мовити.
– Органи? Внутрішніх справ? – здивувався Чипсет. – Це те, про що ти розповідав? Займаються нирками та печінками?
– Якими нирками та печінками? – у свою чергу здивувався Великий Процесор. – До чого тут нирки та печінки?
Чипсет і Дроник переглянулися. Сергійко, який уже пошкодував, що висунув таку екзотичну версію викрадення Інформи, зрозумів: Великий Процесор може перелякатися до смерті, і тому круто перевів розмову в інше русло:
– Та ніякими печінками вони не займаються. Просто ловлять злочинців. Може, треба піти туди й написати заяву? Зникла Інформа Процесорівна… – і замовк, зрозумівши, як це все буде звучати: зникла спадкоємна принцеса Заекрання Інформа Процесорівна Велика, рік народження незрозуміло який, прибула на відпочинок крізь комп'ютер Сергійка разом з віртуальними слугами Чипсетом і Дроником при фальшивих паспортах, які виготовив Дроник, перебуваючи у форматі чистої цифри… Нісенітниця! Чистої води гарантована божевільня! – Ні, – замислено заперечив хлопець сам собі, – міліція відпадає. Вони просто не повірять у цю казку, а можливо, і ще гірше – засадять до божевільні. Треба шукати Інформу Процесорівну Велику самотужки.
– Це яку-таку Інформу Процесорівну Велику? – знову здивовано перепитав Великий Процесор.
– Мій Володарю, – почав Чипсет, – це довго пояснювати…
– Ну, ви зовсім уже… – ще більше здивувався Великий Процесор. – Я, Володар та Хазяїн, запитую по справі принцеси, моєї доньки, яку, за вашою же підозрою, вкрали виключно тому, що ви зловили ґаву, а мені відповідають, що це довго пояснювати… Чипсете, у тебе від неприємностей програма набік не з'їхала?
– Вибачте, мій Володарю, цілком може бути.
І Чипсет докладно переповів усе, що сталося з моменту їхнього переходу у фізичний світ, включаючи й історію з паспортами.
– Спробуємо поміркувати, – запропонував Сергійко.
– Спробуємо, – охоче погодився Чипсет.
– Раніше треба було міркувати, – похмуро прокоментував Великий Процесор, але поміркувати погодився.
– По-перше, складемо перелік тих, з ким ми зустрічалися після вашого прибуття, – запропонував Сергійко. – Щоб довідатися про наші плани, треба було підслухати нашу розмову, так? Інакше ж не вийде, авжеж? Чипсете, Дронику, давайте згадувати, з ким ви спілкувалися вчора та сьогодні вранці.
Сергійко взяв чистий аркуш паперу й ручку. Першим він записав себе й очікувально подивився на Чипсета.
– Себе навіщо? – пробурмотів той.
– Усіх – так усіх, – жорстко промовив Сергій.
– До готелю ми їхали на таксі, отже, водій таксі. У готелі – адміністраторка, потім чергова на поверху, яка поселила нас у кімнати. Це вчора. Сергію, я нікого не забув? – Чипсет загинав пальці на руці.
– Так, начебто ні, хоча стривай, а цей… Ну… Що валізи допомагав тягати, помічник той… У бордовій курточці.
– А… «Не турбуйтеся… Все буде гаразд», – передражнив Дроник дуже схожим голосом помічника адміністраторки.
– Добре. Тепер сьогодні. Покоївка вранці заходила. Потім у кав'ярні снідали, там офіціант… Я не рахую тих, з ким бачилися вчора, коли Києвом гуляли. Це ж безліч людей, яких ми не знаємо, правда? – звернувся він за підтримкою до Великого Процесора.
– Загалом виходить шість осіб, – підбив підсумок Сергійко, – водія таксі ми не знаємо. Таксі не замовлялося, а було найняте випадково, тому його можна виключити. У готелі: адміністраторка, помічник, чергова на поверсі, покоївка, офіціант у кав'ярні – це вже п'ятеро. Нас лише троє, а за кожним потрібно простежити… Невдача…
Великий Процесор, який досі уважно слухав Сергійка, запропонував:
– Знаєш, Сергію, ти не єдиний, кого я знаю в Києві. Є ще кілька хлопців, які бували у нашому світі.
– Так, я пам'ятаю, ви щось казали…
– Звичайно! – зрадів Чипсет. – Рикпет і компанія! Тільки я адреси не знаю.
– Є електронні адреси. Я негайно відправлю їм листи. Сергію, який номер твого телефону?
Хлопець надиктував, і поки Великий Процесор відправляв листи своїм старим друзям, продовжував розмірковувати вголос:
– За всіма треба простежити. Шукати варто Товстого, Довгого і жовтий вантажний мікроавтобус з поламаною ручкою й чорним замочком.
– Ну от і все, – Великий Процесор повернувся обличчям до екрана, – якщо хтось із моїх старих друзів на місці, нам обов'язково допоможуть.
Не встиг Великий Процесор скінчити фразу, як задзвонив телефон. Сергійко схопив слухавку.
– Це… Тобто… Здрастуйте. Ну… Сергія можна? – пролунав у слухавці злегка глухуватий голос.
– Привіт. Це я.
– Я отут це… як його… мило отримав, – голосу трубці зробив паузу, а потім продовжив не дуже впевнено: – Від цього… Великого Процесора. Так я… ну… правильно потрапив?
– Правильно. А ти хто? – запитав Сергійко.
– Мене звуть Славко.
– Славо, у нас отут запарка, тому вибач… Швидко й чітко: хто з твоїх друзів, які в курсі про Заекрання, зараз у Києві?
– Ну… я довідаюся.
– Будь ласка, і не тягни кота за хвіст!
– Якого… це… кота? Кіт тільки в Рикпета. І то… кішка вона, Ксюха котра… А подзвонити… та це я швидко. Я це… я зараз…
За кілька хвилин телефон задзвонив знову, і глухуватий голос звітував:
– Це Сергій? Ти це… Вибач. Нікого в Києві не того… тобто немає. Роз'їхалися по всіх усюдах.
– Тоді приїзди сам. Адресу запам'ятаєш? – і Сергійко пояснив співрозмовникові, як його знайти.
Хвилин за сорок у квартиру Сергія постукав середній на зріст широковидий опецькуватий хлопець. Це й був Славко.
– Це… Чипсете! – радісно скрикнув він, побачивши знайоме обличчя.
– Ну що ж, будемо знайомитися. Мене кличуть Сергій, – Сергійко акуратно закрив двері за гостем.
– А мене цей… ну…
– Васла його кличуть! – сказав Чипсет. – І я мушу сказати тобі, Ваша Величносте Серж Перший, що на відзнаку його рятівного чиху у столиці Заекрання встановлено пам'ятник, але це вже зовсім інша історія.
Розділ 5
Двадцять п'ять мільйонів
Увійшовши до кімнати, Костя насамперед увімкнув комп'ютер. Герич потупав на кухню варити каву. Костик з розмаху шльопнувся на своє улюблене обертове крісло на коліщатах і проїхався по кімнаті, м'яко відштовхнувся від шафи й причалив до столу. Відкривши електронну пошту, він почав набирати листа до Великого Процесора. Після тривалих розумових зусиль, коли, нарешті, квартирою полинув смачний запах свіжої кави, до голови прийшли потрібні, на Костикову думку, слова.
«Чувак! – написав Костик. – Ти крупно облажався. Твоя донька у нас і надійно захована. Звичайно, ти можеш повернути її, але наші послуги з доставки юної красуні у зворотному напрямку будуть дорого коштувати…»
Костик вп'явся поглядом у стелю. Скільки ж витрясти з цього віртуального батечка? П'ять лимонів? Ні, п'ять – це мало. Що таке п'ять лимонів? Геричу пару відстебнути треба? Ясна річ! А Довгому і Товстому? Ну, їм по штуці… Ні, обійдуться штукою на двох, і цього з них досить! Де вони ще по півштуки зелені за тиждень зрубають? А цьому, Лисому? По тарифу таксі… Ха-ха…