Всего за 79.9 руб. Купить полную версию
– Це… класною… – нарешті вимучив з себе остаточно зніяковілий хлопець. – Ні, – немов у вир головою раптом кинувся він, – гарною! Я кращої дівчини в житті не зустрічав!
– Отож-бо! – Принцеса зненацька обійняла Сергійка та поцілувала в щоку. Хлопець від несподіванки немов одерев'янів і залився яскравим рум'янцем.
– Ну, показуй свої покої, – попрохала Інформа.
– А що їх показувати, – укотре за останні кілька хвилин зніяковів Сергійко, – це й є мої «покої». Я в них живу. Йдемо, – він узяв принцесу за руку й повів показувати квартиру. У його розумінні це була цілком нормальна трикімнатна квартира. Багато хто з його друзів жили гірше. Але ніяка міська квартира не може, звичайно, зрівнятися з королівським палацом.
– Це кухня. Тут ми готуємо їжу й обідаємо. А отут сплять мама з татом… А це велика кімната, тут ми дивимося телевізор і приймаємо гостей. От і все…
– А… – принцеса хотіла запитати про прислугу, та зрозуміла, що це буде недоречним і закрила рота. – Зрозуміло…
Тим часом з монітора вивалилося кілька сумок і валіз. Нарешті звідти ж висунулася рука, на витягнутому пальці якої висіла витончена дамська сумочка білого кольору, а слідом за рукою показалася голова, що належала, як виявилося, самому Великому Процесору.
– Здрастуй, Сергію! – посміхаючись, привітався він. – Доню, – сказав він принцесі зовсім по-домашньому, – ти забула свою сумочку. Сергію, ти вже отут доглянь за нею. Чипсете, Дронику, ну й ви очей з принцеси не спускайте, я сподіваюся на вас. Щасливо вам усім відпочити. Сергію, ти не повинен соромитися, витрати на твій відпочинок внесено до королівського кошторису, ти зрозумів? Принцесо!
Інформа слухняно підійшла до батька, і Великий Процесор поцілував її в чоло.
– Доню, будь обережною та розсудливою, це все ж таки не Заекрання. Слухайся в усьому Чипсета та Сергія. Щасливо вам усім відпочити, вікно закриваю. До зустрічі!
Великий Процесор зник, екран монітора знову став нормальним, наче нічого незвичайного щойно в кімнаті і не відбувалося.
– Інформо! Може, чаю або кави? Хлопці, ви як? – запропонував Сергійко.
Принцеса подивилася на Чипсета, а той вирішив одразу взяти ситуацію під свій контроль:
– Сергію, я вважаю за найкраще одразу поселитися в готелі. Як дістатися в це саме «Діряве небо»? До речі, що за дивна назва?
– Не знаю, – знизав плечима Сергійко, – певно, за для реклами. Ось ти звернув увагу? Й інші теж… От і спрацювала назва!
За півгодини у прохолодному холі готелю «Діряве небо» задзвеніли мелодійні дзвіночки, зачеплені вхідними дверима. У хол увійшли четверо зовсім молодих людей: гарна, струнка дівчина і троє хлопців.
– Куди? – ліниво загородив дорогу лисий плечистий охоронець-вибивайло.
– Ми хочемо тут поселитися, – суворо сказав той, що був з «метеликом».
Вибивайло зробив крок убік, і вся компанія рушила до стійки адміністраторки. На склі, що відокремлювало неприступну адміністраторку від залу й відвідувачів, які на кілька хвилин опинялися в повній її владі, чорною фарбою було написано: «Reception».
– Ваші паспорти? – суворо сказала адміністраторка.
– Які па… – хотіла перепитати принцеса, але Сергійко, смикнувши за руку, не дав їй досказати.
– У багажі паспорти… Ага…
У цей час у хол заглянув таксист:
– Агов, багаж забирати будете? Скільки чекати можна? У мене ж час – то гроші.
Одразу десь збоку вистрибнув один, невисокий на зріст, у фірмовій бордовій курточці і кашкеті з жовтим написом на темному тлі «DIRYAVE NEBO».
– Один момент… Прошу не хвилюватися… – зачастив невисокий. – Зараз доставимо якнайкраще…
Невисокий спритно, немовби шкідливий кіт, що втікав від віника господарки, шаснув у щілину, яка утворилася між таксистом та дверима, і зник на вулиці. Сергійко підійшов до Чипсета і прошепотів йому на вухо:
– А паспорти у вас є?
– Я не знаю, що це таке, але зараз будуть, – спокійно відповів Чипсет.
– Тобто як це? – здивовано звів брови Сергійко.
– Дроник займається.
Сергійко озирнувся. Дроника справді ніде не було видно.
– А де… – хотів він запитати, але Чипсет твердо взяв його за руку, і Сергійко замовк. Дзвякнули дзвіночки – невисокий тяг перші дві валізи. Поки всі дивилися на нього, маленька блакитна хмаринка ковзнула вздовж плінтуса кудись за ріг, а звідти вже вийшов Дроник власною персоною. Він підійшов до внесеного багажу, розстебнув блискавку на бічному відділенні однієї з валіз і дістав звідти три книжечки темно-синього кольору. Не кажучи ані слова, він поклав їх прямо на долоню Чипсета, а той, у свою чергу, поклав на стійку перед адміністраторкою.
– Інформа Процесорівна Велика? – непевно запитала адміністраторка, важко виговоривши по-батькові принцеси.
– А… – здивувалася Інформа й сердито подивилася на Дроника, який зробив вигляд, що це не про нього.
– Заповнить бланк, будь ласка.
Адміністраторка відкрила наступний паспорт:
– Чипсет Процесорович Невеликий, – вимовила вона, знову спіткнувшись на незвичайному по-батькові.
Тепер уже прийшла черга Чипсетові грізно блимати очима, але теж дарма, бо нічого змінити вже було неможливо. Тож Чипсет мовчки взяв анкету.
– Дроник Процесорович Блазеньйого, – проказала адміністраторка, вже звикнувши до незвичайного по-батькові, зате тепер перетнувшись на прізвищі, вимовив його з наголосом на «йо».
– Еге ж, еге ж… – посміхнувся Дроник, – саме так, тільки наголос на першому складі…
Він теж узяв анкету й влаштувався за столиком.
– А ви, юначе? – запитала адміністраторка, суворо дивлячись на Сергія.
– Ні, я не поселяюся, я особа, яка їх супроводжує…
Сергійко підійшов до Чипсета і зашепотів на вухо:
– Чипсете, ти того… Підробка документів! Це ж чистий кримінал!
– Тобто? – не зрозумів Чипсет. – Кримінал тут до чого?
– Як до чого? – здивувався Сергійко. – Це ж злочин! За це можна і до буцегарні загриміти!
– Яка ж це підробка! – пошепки обурився Дроник. – Вони справжнісінькі! І зроблені, між іншим, на молекулярному рівні. Якщо хочеш знати, ці паспорти навіть більше справжні, ніж твій власний паспорт.
– Але в мене взагалі ще паспорта немає, – відповів спантеличений Сергійко.
– Отакої! А надавати справжні документи ніякий не злочин, – логічно закінчив Дроник, – тож не турбуйся, тут у нас усе гаразд.
За цим клопотом ніхто і не помітив, як той невисокий, котрий тягав валізи з таксі, вискочив на ґанок готелю й дістав з кишені мобільний телефон.
– Алло… Косько? Це Герич! Чувак, вони приїхали!
Розділ 3
Не сідайте спиною до входу!
Костя та Герич лежали на даху. Навіть крізь байкову ковдру, що була підстелена, аби не забруднитися, відчувався жар розпеченої літнім сонцем чорної рубероїдної покрівлі. Кожен тримав у руках по великому морському біноклю. Обидва уважно розглядали Поштову площу та набережну Дніпра, якою гуляли відпочиваючі.
У ці спекотні дні безліч киян і тих, хто приїхав подивитися столицю, бажали прокотитися річковими трамвайчиками.
Ах, яка ця славна штука – катання річковим трамвайчиком по Дніпру! Кожен, хто гуляв набережною, змушений був нюхати сморід вихлопних газів від щільного потоку автомашин, які вщент заполонили широку трасу, прокладену вздовж дніпровського берега. Асфальт м'яко піддавався під ногами, бо розплавився від спеки, і додавав до смороду вихлопних газів сморід розплавленого бітуму. Одяг огидно прилипав до зіпрілого від міської духоти тіла…
І ось лише за кілька хвилин по тому, як матрос «прийняв кінці» – товсті канати, якими трамвайчики пришвартовувалися до причалів, – ти вже на середині Дніпра. Повітря тут прохолодне й свіже. Вітерець не пашить спекою, а легко віє річковою свіжістю, освіжає пітне чоло та охолоджує тіло. Палуба ледь відчутно вібрує від роботи двигунів, а сам теплохід м'яко погойдується на зустрічних хвилях. Що там казати – добре!
Учора Сергійко та Інформа домовилися покататися на річковому трамвайчику, але мама зранку навантажила хлопця походом у магазин. Відмовитися було неможливо. Похід у магазин під час канікул – святий обов'язок Сергійка. Він подзвонив своїм друзям і попередив, що спізниться приблизно на годину. Домовилися про зустріч на причалі. Чипсет і Дроник пішли за квитками, а Інформа чекала їх поруч з Річковим вокзалом, милуючись на величезний білий корабель.