«Це було дуже егоїстично й погано з твого боку, сказала я. І немає сумніву, що така поведінка дуже погано тобі прислужилася. Кухарка, безперечно, розпатякала про це повсюди. Так, так, погані твої справи».
Далі я поговорила зі служницями. Кухарка хотіла розповісти мені про гриби, але я зупинила її. Я вже стомилася від цих грибів. Натомість я розпитала обох дуже прискіпливо про стан їхнього хазяїна тієї ночі. Обидві погодились на тому, що він був у страхітливій агонії, не міг ковтати, а говорити міг лише здушеним голосом, і коли говорив, то це було безладне белькотіння нічого такого, що мало б сенс.
«А ви розчули бодай якісь слова?» поцікавилась я.
«Він белькотів щось про рибу, чи не так?» сказала одна з них, обернувшись до другої.
Дороті заперечувати не стала.
«Купа риби, сказала вона, якась нісенітниця, схожа на це. Я відразу побачила, що він не при своєму розумі, бідолашний джентльмен».
Я теж не побачила в усьому цьому ніякого глузду. Останнє, що я могла зробити, це піти до Брустер, яка була кощавою жінкою середнього віку, десь років пятдесяти.
«Шкода, що мене не було там тієї ночі, сказала вона. Ніхто, схоже, навіть не намагався допомогти йому, доки не прийшов лікар».
«Думаю, він марив, сказала я із сумнівом у голосі. Але ж маячня не належить до симптомів харчового отруєння, чи не так?»
Не належить, підтвердила Брустер.
Я запитала, як почувається її пацієнт.
Вона похитала головою.
«Він у дуже поганому стані», сказала вона.
«Кволість?»
«О ні, фізично він досить міцний лише бачить дуже погано. Його зір із кожним днем слабшає. Він може пережити всіх нас, але його розум тепер швидко занепадає. Я вже казала їм обом, і містерові, і місіс Денмен, що його треба віддати до спеціального закладу, але місіс Денмен і чути про це не хотіла».
Я завжди знала, що Мейбл має дуже добре серце.
Ось такими були обставини. Я обміркувала їх з усіх боків і в кожному аспекті й, зрештою, вирішила, що тут можна зробити лише одне. З огляду на чутки, що дедалі більше поширювалися, треба буде просити дозволу на ексгумацію тіла, зробити його розтин і взяти аналізи, які примусять замовкнути злі язики раз і назавжди. Мейбл, звичайно, запротестувала переважно із сентиментальних міркувань потривожити мертвого в його мирній могилі, і таке інше, і таке інше, однак я була непохитна.
Я не стану розтягувати цю частину історії. Ми одержали дозвіл, і вони зробили розтин трупа, чи як там вони це називають, але результат не був таким задовільним, яким міг би бути. Слідів мишяку не виявили, і це було добре, але точні слова остаточного висновку були такі: не виявлено жодних ознак, що показували б, які саме фактори спричинилися до смерті небіжчика.
Тож, як бачите, цей висновок не допоміг нам виплутатися з халепи. Люди базікали й далі про рідкісні отрути, які не залишають по собі слідів, та інші нісенітниці. Я зустрілася з патологоанатомом, котрий робив розтин і поставила йому кілька запитань, і хоч він доклав усіх зусиль, щоб не давати конкретної відповіді на більшість із них, проте я все ж таки домоглася від нього, аби він підтвердив: дуже малоймовірно, що причиною смерті небіжчика було отруєння грибами. У моїй свідомості замерехтіла одна думка, і я запитала в нього, яка отрута могла б дати такий результат. Він щось довго мені пояснював і мушу зізнатися, що більшу частину того пояснення я пропустила повз вуха, але воно зводилося до такого висновку: ця смерть могла бути викликана якимось сильним овочевим алкалоїдом.
Думка, що виникла в моїй голові, була такою: якщо хвороба божевілля була присутня також у крові Джофрі Денмена, то чи не міг він накласти на себе руки? У якийсь період свого життя він вивчав медицину й повинен був розумітися на отрутах та особливостях їхньої дії.
Я не думаю, що ця версія здавалася мені дуже ймовірною, а проте нічого ліпшого я тоді не могла придумати. Я тоді
мало не схибнулася, скажу вам. Ви, сучасні люди, певно, посмієтеся з мене, та коли я потрапляю в якусь справжню халепу, то завжди подумки проказую молитву здебільшого я це роблю, коли йду вулицею чи прямую на базар. І в таких випадках я завжди знаходжу відповідь. Це може бути якась дрібничка, що на перший погляд, не має жодного стосунку до моєї теми, але я її маю. Я приколола над своїм ліжком такий текст, коли була малою дівчинкою: «Попроси і ти одержиш». Того ранку, про який я вам розповідаю, я йшла головною вулицею й цілком заглибилась у молитву. Я заплющила очі, а коли їх розплющила, то що, ви думаєте, я побачила?
Пять зацікавлених одне більше, інше менше облич обернулися до міс Марпл. Проте не випадало сумніватися в тому, що ніхто з її слухачів не вгадав правильної відповіді.
Я побачила, сказала міс Марпл із притиском, вітрину крамниці торговця рибою . І там було виставлено лише один різновид товару, свіжа пікша .
Вона окинула всіх тріумфальним поглядом.
О Боже! вигукнув Реймонд Вест. Яка переконлива відповідь на молитву свіжа пікша!
Так, Реймонде, суворо підтвердила міс Марпл, і тобі немає ніякої потреби блюзнити. Рука Бога присутня всюди. Найперше, що я там побачила, були чорні плями відбитки великого пальця святого Петра. Існує така легенда, щоб ви знали. І це відразу вивело мене на правильний шлях. Мені була потрібна віра, завжди істинна віра святого Петра. І я повязала між собою дві речі віру та рибу.