А вам не здається, Реймонде, сказав він, що ви надаєте уяві надто великої ваги? Уява дуже небезпечна річ, і нам, адвокатам, це аж надто добре відомо. Зуміти відшукати докази й неупереджено їх просіяти, зібрати факти й розглянути їх як факти це, як на мене, єдиний логічно виправданий метод, який може відкрити нам істину. Хочу також додати, що в моїй практиці лише він провадив мене до успіху.
Даруйте! вигукнула Джойс, відкинувши назад голову та струснувши своїм чорним волоссям. Ладна закластись, що перемогла б усіх вас у цій грі. Адже я не лише жінка бо хоч би що ви там казали, а жінки обдаровані інтуїцією, яка й не снилася вам, чоловікам, я ще й художник. Я здатна бачити те, чого ви не бачите. А крім того, як художнику, мені ще й довелося поштовхатися серед людей усіх видів та різновидів. Боюся, навіть наша люба міс Марпл не знає життя так добре, як його знаю я.
Життя, як ви уявляєте його собі, я, може, й справді не знаю, люба, сказала міс Марпл. Але й у наших селах часом трапляються події сумні й трагічні.
Можна й мені втрутитись до розмови? посміхнувшись, запитав доктор Пендер. Нині стало модним принижувати священство, я знаю, але нам доводиться багато чого чути, і нам відомі такі риси людської вдачі, які для зовнішнього світу закрита книга.
Мені здається, сказала Джойс, сьогодні в нас тут зібралася вельми авторитетна компанія. Чом би нам не створити клуб? Який нині маємо день? Вівторок? Тож назвімо його Вівторковим вечірнім клубом. Ми збиратимемося щотижня, і по черзі кожен член клубу пропонуватиме свою проблему для спільного обговорення. Це буде таємнича історія, про яку йому відомо, і розгадку таємниці він, звичайно, теж повинен знати. Нумо, подивімося, скільки нас тут. Один, два, три, чотири, пять. Нам треба шість.
Ви забули про мене, моя люба, мовила міс Марпл, подарувавши Джойс осяйну усмішку.
Джойс була захоплена цією реплікою зненацька, але зуміла приховати свою розгубленість.
Буде просто чудово, якщо й ви візьмете участь у нашій грі, міс Марпл, сказала вона. Я лише думала, ви не захочете клопотати собі цим голову.
Мені здається, така гра може бути вельми цікавою, зауважила міс Марпл, а надто за участі стількох розумних джентльменів. Я не вважаю себе такою розумною, як вони, але чимало років, прожитих у Сент-Мері-Мід, трохи навчили мене зазирати в таємниці людської натури.
Я певен, ваша участь буде дуже вагомою, люб'язно зауважив сер Генрі.
Із кого почнемо? запитала Джойс.
Гадаю, жодних сумнівів бути тут не повинно, сказав доктор Пендер, адже нам випала щаслива нагода мати в нашому товаристві таку визначну людину, як сер Генрі
І, не закінчивши своєї фрази, він чемно вклонився в тому напрямку, де сидів сер Генрі.
Останній помовчав хвилину чи дві. Нарешті зітхнув, закинув ногу на ногу й почав:
Мені нелегко підібрати тему, яка вочевидь зацікавила б вас, але, здається, я можу пригадати випадок, котрий майже досконало відповідає умовам нашої гри. Можливо, ви щось читали про нього в газетах десь близько року тому. Тоді цю справу відклали вбік як нерозгадану таємницю, але зрештою проблему було розвязано, і відповідь на неї потрапила до мене лише кілька днів тому.
Факти були дуже простими. Троє людей сиділи за столом і вечеряли, серед інших страв там були, зокрема, й консерви з омара. Пізніше, уже вночі, усім трьом стало погано, і терміново викликали лікаря. Двоє одужали, а третій учасник тієї вечері помер.
Он як! вихопилося в Реймонда.
Отже, повторюю, факти були дуже простими. Смерть пояснили харчовим отруєнням, було видане відповідне свідоцтво, і небіжчицю поховали як годиться. Але на цьому справу не закрили.
Міс Марпл із розумінням кивнула головою.
Гадаю,
виникло багато балачок, сказала вона. Без пліток у таких випадках не обходиться.
А тепер спробую описати учасників тієї невеличкої драми. Чоловіка й дружину я назву містером і місіс Джонс, а подругу дружини міс Кларк. Містер Джонс був комівояжером і працював на фірму, що виготовляла хімічну продукцію. То був показний чоловік, котрий відзначався квітучою грубуватою красою, років пятдесяти. Його дружина була нічим не прикметною жінкою, десь років сорока пяти. Компаньйонка дружини, міс Кларк, мала приблизно шістдесят, така весела жінка в тілі, з рум'яним обличчям, яке променіло безтурботною радістю. Ніхто з тієї трійці, так би мовити, нічим особливим не відзначався.
Тривожні звістки дали про себе знати в досить дивний спосіб. Попередню ніч містер Джонс перебув у невеличкому провінційному готелі в Бірмінгемі. Сталося так, що в той день у папку з промокальним папером було вставлено свіжі аркуші, а покоївка певно, не знаючи, чим себе розважити, стала роздивлятися в дзеркалі аркуш промокального паперу, відразу після того як містер Джоне промокнув ним свого листа, якого там написав. А коли за кілька днів у газетах зявилося повідомлення про смерть місіс Джонс унаслідок отруєння консервами омара, покоївка розповіла своїм подругам-служницям про те, які слова прочитала тоді на промокальному папері. Вона розібрала такі уривки фраз: «Цілком залежу від своєї дружини», «Коли вона помре, я», «сотні й тисячі»