Язики полумя вже досягли лісу, дерева одне за одним чорніли, небо затягнув брудний дим. Навколо стояв сморід страшний сморід згорілої плоті. А над усім цим мовчки, нерухомо височів замок. Прихисток демонів Лігвисько Капище.
Земля на пагорбі почорніла. Навколо застигли трупи в спотворених вогнем обладунках, і лише біля спаленого намету, як і раніше, стояв монсеньйор де Лоз в оточенні чорних латників.
Наші очі зустрілися. Його Преосвященство хрипко розсміявся й опустив жезл:
Бачу, ми з вами одного поля ягоди, брате Гільйоме! Але не сподівайтеся це вас не врятує.
АВЕНТЮРА ШОСТА Й ОСТАННЯ ПРО ТЕ, ЯК ТРЬОМ БРАТАМ НЕ ДОВЕЛОСЬ ПОВЕРНУТИСЯ В ОБИТЕЛЬ
I
Поруч були троє, що говорили басконською. Це були не вартові де Лоза. Ті стерегли мене до вечора, потім завязали очі й передали комусь іншому. Віз їхав повільно, то пнучись на невисокий підйом, то спускаючись із гірок, і залишалося тільки вгадати, де ми й куди прямуємо. Я живий, і буду живий ще якийсь час. Розправу із зайве цікавим братом-бенедиктинцем відкладено, інакше ні до чого було везти мене з укритої попелом і посипаної обгорілими трупами долини.
Я живий. Це трохи дивувало, хоча особливих сподівань у мене не було. Його Преосвященство волів натякнути на якусь капость, яку він готує монсеньйорові Орсіні. Можливо, це теж було частиною плану.
Агов, по-о-опе! голос був грубий, з дикою басконською вимовою. Не спи-иш?
Відповідати я не став, але цього й не чекали. Почувся регіт моїм супутникам стало весело.
Люблю попі-ів душити! Страшенно люблю! Вони на-арод обманюють! Що попи-и, що дворяни!
Усе це було викладено жахливим «ланг док» і призначалося, без сумніву, мені.
Нічого, по-о-опе! І тебе придушимо! А коли-небудь кишкою останнього попа задушимо останнього сеньйора-а! І тоді всі будуть, як є, рі-івні! Усе буде спі-ільне, щоб по справедливості!
Десь я вже чув ці глибокі філософські судження. Причому зовсім недавно.
Чуєш, по-о-опе, а в тебе книжка з малюнками?
Знову регіт. Очевидно, така можливість дуже тішила моїх супутників.
Я б усіх грамотних утопив! Бо від грамоти всі лиха простому люду-у. Останню корову в бідняка обираєте-е, зжираєте-е її, а шкіру на книжки свої прокляті-і. Без них ми б щодня мясо їли-и!
Я оцінив тонкість силогізму, а разом зрозумів, до кого потрапив. Народні заступнички, найкращі друзі головного сатаниста Памє!
Очевидно, філософія стомила мого співрозмовника, оскільки він вирішив перейти до іншого з семи вільних мистецтв до музики. Хрипкий голос завів пісню, причому теж призначену явно для моїх вух. На жаль, ці старання виявилися марними, оскільки слова були настільки дикою сумішшю всіх можливих говірок, що я зміг зрозуміти лише основний зміст: волоцюги всіх країн, прокляті й затавровані, повинні повстати й піти в смертний бій, спалити церкви, випустити колодників і перебити всіх, хто носить чистий одяг, після чого рід людський підведеться з колін і поділить по справедливості все, що не встигло згоріти. Чудова пісня! Напевно, Ансельм, аматор подібної маячні, зумів би оцінити.
Ансельм! Брат Петро! Уже вкотре я намагався вгадати, чи встигли вони вийти з клятої долини. Якщо обидва точно виконали мій наказ, то повинні були. Повинні! На жаль, хлопців могло потягти на подвиги
Попереду зазвучали голоси. Хтось із моїх супутників відгукнувся, у відповідь почувся свист. Здається, приїхали. Підвода мяко зупинилася.
Я чекав. Поруч кілька голосів перемовлялися басконською. Кілька разів я вловив слово: «Памє». Нарешті мене струснули, витягли з воза й поставили на ноги. Хтось розрізав мотузки.
Йди, по-о-опе! Воруши ніжками!
У спину ткнулося щось гостре. Я обережно зробив крок і вперся обличчям у стіну.
Почувся регіт.
А він не бачи-ить! Сліпе-еньки-ий!
Мене смикнули за плечі й заштовхнули в двері. Я зачепився об поріг, та все ж таки зумів утриматися на ногах. Знову поштовх, цього разу сильніший. Плече зачепилося за стіну. Мене знов розвернули й потягли далі.
Нарешті хтось крикнув: «Стій!».
Скинемо? запитав чийсь голос. Нехай кістки розімне!
Не дозволено-о! відповіли йому. Сказано: в цілості-і.
Гаразд Агов, попе, прямо перед тобою сходи. Не звалишся твоє щастя!
Спускатися донизу вузькою деревяною драбиною зі звязаними руками й нічого не бачачи, не найвеселіше заняття. Все ж таки я примудрився не впасти й незабаром зумів намацати ногою тверду поверхню підлоги.
Іди-іди! Два кроки вперед!
Я скорився.
Стій! Не смикайся, бо білі ручки поріжеш!
Мотузки на запястках послабшали. Чиясь рука зірвала повязку з очей.
Ач, кліпає! Що, по-о-опе, гарні палати?
Спочатку я побачив купу соломи старої, прілої. Камяна підлога, стіни, вкриті цементівкою, маленьке заґратоване віконце, ляда в стелі Підвал чи просто льох, які бувають у багатих селянських будинках. Щоправда, ланцюги, угвинчені в стіну, свідчили, що цей підвал використовують трохи інакше.
Готель для попів і дворян! Скільки тут вашого брата побувало!
Бородаті пики весело щирилися. Здається, ми вже знайомі. Я озирнувся, але самого Роберто де Гарая, шляхетного захисника вдів і сиріт, не виявив. Зате тут були троє міцних зарослих здоровил у неймовірно брудних куртках, від яких тхнуло цибулею і перегаром. Народні герої!