По юрбі пройшов рух, і от уся долина вже стояла навколішки. Нерівно, врозбрід, але грізно зазвучало: «Тебе, Господи, хвалимо».
Єпископ стояв нерухомо, тримаючи руку з хрестом над головою. Він не боявся. Він знав, що робить.
Щойно стихли останні слова гімну, де Лоз кивнув латникам. Шість списів одночасно встромилися в тіло Пилипа. Пролунав жалібний крик, немов плакала дитина.
Підніміть його!
Латники налягли на списи, й тіло дЕконсбефа повільно піднялося над землею.
Смерть демонові! прогримів голос єпископа. Нехай уславиться Господь!
Смерть! Смерть! відгукнулася долина. До замку! Спалімо диявольське лігвисько! Смерть демонам!
Арно де Лоз змахнув рукою, й Пилипове тіло звалилося на землю. Й немов у відповідь почувся грім. Долина здригнулася, із гуркотом покотилися по схилу камяні брили
Не піддамося! де Лоз підняв руку із хрестом вище. Помолімося, діти мої!
Напевно, в інший час половина ратників єпископа вже кинулася
б навтьоки. Але в цей момент найостанніший боягуз захотів стати героєм. Люди знову опускалися навколішки, піднімаючи складені руки до неба.
Ми візьмемо замок! прогримів голос єпископа. Ми зруйнуємо це диявольське капище!
І тут в очі вдарило світло нестерпно яскраве, яскравіше за сонце, яскравіше за все, що доводилося бачити. На мить замок зник, огорнувшись білим гарячим сяйвом. Це тривало недовго, білий вогонь почав тьмяніти, перетворюючись на малинове полумя. Вогненна стіна виросла на схилі, її язики потяглися нижче, свічками спалахнули кущі, що росли біля підніжжя стін
Мені схотілося протерти очі, але руки були звязані, тож я міг лише міцніше замружитися й знову розтулити повіки. Вогонь не зник. Хистка малинова стіна повільно сповзала схилом, залишаючи по собі чорні лисини гару.
Не вірте диявольському обману! прокричав єпископ. Моліться, діти мої! Я з вами!
Його слова відразу ж повторили сотні вуст. Дехто, не витримавшись, підхопився й кинувся бігти, але більшість залишилася на місці. Люди вірили. Молилися й вірили.
Диявольський обман? Отже, цього разу і я зміг побачити його! На мить я відчув щось, схоже на полегкість. Тепер я такий, як усі, мені не потрібен поводир. Напевно, цей фантом останнє, що може створити сеньйор Домінік.
Вогонь спускався усе нижче, від гори вже віяло жаром, але ніхто не рухався з місця.
Люди не боялися демонських підступів, що на перевірку виявилися звичайними «фокусами», гідними мандрівних жонглерів. До того ж, Його Преосвященство сам подавав приклад стійкості.
Й отут я помітив, що монсеньйор де Лоз неспокійний. Він кілька разів уважно подивився вперед, звідки наближалася вогненна стіна, потім озирнувся на застиглих у чеканні людей, і раптом щось прошепотів на вухо командирові латників. Той, узявся швидко відводити своїх людей убік. Поруч із єпископом залишилися шестеро, включно із всюдисущим братом Жеанаром. Латник знову кивнув єпископові й раптом став креслити по землі вістрям списа. Коло? Я постарався підвестися. Так, коло! Латник окреслив коло, у якому опинилися його товариші й сам де Лоз. А єпископ
А Його Преосвященство несподівано сховав хреста й дістав зі складок ризи таке, що зовсім йому не личило, плаский жезл із масивним верхівям, на якому я встиг роздивитися золоте зображення черепахи. Рвучкий жест де Лоз обвів жезлом себе й тих, хто стояв поруч. Товсті губи заворушилися Його Преосвященство читав молитву.
Молитву? В обличчя вдарило жаром вогненна стіна підповзала до підніжжя пагорба. Здогад неймовірний, та водночас такий простий, змусив похолонути. Я бачив полумя. Бачив, тому що воно справжнє.
Малинова хвиля линула в долину. Її край зачепив одного із селян, який застиг у молитовному мовчанні, й одразу ж почувся крик голосний, нелюдський. Спалахнули одяг, волосся, полумя перекинуло нещасного, й він покотився по землі, чорніючи та розпадаючись на великі темні жмути. Вогонь дістався до другого, третього
Єпископ молився. Молився але не Тому, Чию допомогу обіцяв своїй приреченій пастві. Чорний жезл із золотою черепахою застиг непорушно, а червоні губи закликали Іншого, того, в кого де Лоз справді вірував.
Жар близького вогню дихав запахом горілого мяса. Полумя було вже за десять кроків, і я спробував підвестися. То он про що віщали сни! Я не дочекаюся Білого Лицаря, або він уже приходив але я не запалив вчасно світильник
Я встав, повернувшись обличчям до вогню. Переді мною впав один із латників, його обладунок почав червоніти. Полумя охопило завмерлого навпочіпки Армана де Пуаньяка, й він із криком покотився вниз по схилу.
Дехто, вже здогадуючись, уже розуміючи, кинувся втікати, але малинова хвиля наздоганяла, збиваючи з ніг, перетворюючи людей на маленькі чорні свічки.
В обличчя вдарив білий жар. Я заплющив очі й почав повільно читати молитву.
Зараз спалахне ряса, потім волосся, вії, біль увіпється в очі Десь поруч кричали, хтось надривно вив, чувся переляканий лемент, а я чекав неминучого. Та спливали миті, все навколо дихало рівним сухим теплом, але я був живий. Ще не вірячи, я прошепотів імя Господа й розплющив очі.
Вогонь ішов долиною, вбиваючи тих, хто залишився, наздоганяючи тих, хто втікав.