Агов, Вибийоко! Тягни свій зад сюди! Його милість зачекалися!
Заклик було почуто. В отвір протиснулася чиясь громіздка постать.
Хутко! Бо копирсаємося тут
Вибийоко кремезний бородатий мужик із чорною повязкою на обличчі тягнув із собою щось, і воно парувало. Жаровня Відразу ж зявився молоток, мене штовхнули до стіни.
Приміряй-но браслети, по-о-опе! Саме до міри буду-уть!
Гаряче залізо обпекло. На щастя, Вибийоко трохи забув ковальську науку, й «браслети» тисли не надто сильно. Однак, скували мене сумлінно руки, ноги, а на додачу важкий ланцюг, що тягнувся до стіни.
Ну, бувай попе! Може, які прохання є?
Запитання супроводжувалося реготом, але я волів сприйняти його серйозно.
Книгу дайте!
Що-о?! бородані обурено перезирнулися. Нарешті, один знизав плечима:
Дідько з ним! Потім разом із ним і закопаємо! Агов! Книгу його милості!
Нагорі протупали важкі черевики, й у отвір впав багатостраждальний «Світильник».
Грамотний! Той попе, що перед тобою був, усе висповідатися хотів! Знаєш такого? Умберто його звали.
Бородані діловито перевірили ланцюги й почали підніматися вгору. Потім драбину прибрали, гримнула ляда. Я залишився сам, якщо не враховувати, звісно, твору отця Гонорія
Того, хто обживав підвал до мене, звали Умберто. Он як, виявляється, закінчив свої дні посланець Його Високопреосвященства!
На підлозі я знайшов глиняний глечик із водою та оливяну миску порожню. Втім, ні їсти, ні пити не хотілося. Мене цікавили лише дві обставини через скільки днів мене збираються закопати, й наскільки ці друзі народу пильні.
II
Віконце виявилося дуже вузьким, та й було надто високо. Камінь, залізо, цементівка
Тільки ляда в стелі була деревяною, але дотягтися до неї не видавалося можливим. Та й навіщо? Нагорі раз у раз бухали ножиська сторожа була на місці.
Мною не цікавилися, але придивившись, я зумів помітити велику щілину в ляді саме над моєю головою. Отже, за мною можна спостерігати. Інша річ, наскільки їх турбує моя персона
Коли за віконцем уже почало темнішати, ляда відїхала вбік, і в отворі зявилася бородата пика; мене запитали, чи не потрібна його милості свічка, щоб почитати перед сном. Перегар, який заповнив підвал, свідчив, що охорона віддала данину «соку вина священному». Певна річ, вони не падали з ніг, але й це було добре. Вночі у підвалі темно, а пяне око не надто уважне.
Я лежав на соломі, поклавши скуті руки на груди, і вдавав, що сплю. Насправді сон не йшов перед очима стояло малинове полумя, чорні постаті, які корчилися у вогні. Геєна вогненна У дитинстві якось запитав у отця Костянтина, нашого духівника, що означає це дивне слово. Священик трохи розгубився, але пообіцяв дізнатися і справді дізнався. Виявилося, що геєна лише піч, де пекли коржі. Втім, пізніше я прочитав, що Геєною називали також яр біля Єрусалима, в якому спалювали сміття. Домінік дЕконсбеф вирішив спалити сміття точніше, пацюків, які
напали на його замок.
Я не міг судити того, хто втратив батька й брата, але жах не відпускав. Страшним було не тільки побачене. Набагато страшніше те, що хтось людина чи лоґр може керувати цим пеклом. Отже, дерґів не даремно проклинали, не даремно гнали й цькували?
Але ж дЕконсбефи жили мирно, і якби не божевільна витівка Його Преосвященства
Хоча не така вже й божевільна тепер ніхто не згадає єпископові його давніх гріхів і всі лиха можна огулом списати на «демонів» із замку. Та я відразу ж виправив себе: Арно де Лоз усе ж таки прорахувався сеньйор Домінік уцілів, жива Анжела Цікаво все ж таки, яку роль у всьому цьому грала дочка Тіно Жонглера? Так, вони живі; живі й на волі я молив Господа про це Пєр і Ансельм, живий і я. Принаймні поки що.
Нагорі все стихло. Я розплющив очі й обережно підвівся. Ляда мовчала, тож я сподівався, що браві розбійнички мирно дрімають. Справді-бо, чого їм боятися? Ненависного попа надійно сковано, стін не проломити, підлоги не прокопати
Рука потяглася до «Світильника». Згадалися сповнені щирого обурення промови Ансельма, скорботне мовчання нормандця
Бідолашні хлопці, намучилися вони з твором отця Гонорія! Тягти таку маячню від Сен-Дені до Памє!
Я зважив книгу на руці й мимоволі посміхнувся. Важкий томик! Надто важкий для звичайної книги з бібліотеки Сен-Дені.
Добре, що латники де Лоза й народні заступнички де Гарая не звернули на це уваги. Перші зопалу, другі з праведної ненависті до клятих грамотіїв. А може, допомогло благословення отця Сугерія, котрий вручив мені цю книгу.
Рука лягла на обгорілу тверду оправу. Ну, з Богом!
Деревяна стулка піддалася легко. Так і задумано намацати ледь помітну щілину, трохи потягти Нехай допоможе високорозумний брат Гонорій своєму скромному побратимові! Подвійні стінки розійшлися, і я нетерпляче застромив руку в схованку. Мотузка! Тонка, зате міцна, з безліччю вузлів.
Незамінна річ для вязня, особливо якщо доведеться спускатися з якоїсь вежі чи стіни. На жаль, я був у підвалі, а тому відклав мотузку вбік. Ніж! Хитрий винахід отця Єгудиїла, котрий так не потрафив братові Петру з гачком. Так, гачки в нашого коваля не найкращі, зате ножі Я примірявся до зручного маленького руківя та обережно натис на виступ біля основи. Лезо вискочило безгучно довге, двогостре. Жало!