Біля багаття зависло мовчання. Я вже помічав, що брат Ансельм запамятовує досить дивні байки. Чому б не розповісти про ворону й лисицю? Або хоча б про вовка, який потрапив на псарню?..
Анжело, нарешті, почав я. Завтра ця орда доповзе до замку. Ти встигнеш обернутися за ніч туди й назад. Іди! Не залишайся з ними! Навіть якщо ти їм чимось завдячуєш.
Дівчина не відповіла, і я зрозумів вона не піде. Вона буде з ними до кінця. З демонами. З кошлатими чудовиськами.
Ну, не розумію! не витримав я. Ти сподівалася, що дЕконсбефи допоможуть твоєму батькові. Але зараз вони нічого не зможуть зробити! Чи не краще спробувати інакше? Чому ти повинна бути з ними?
Анжела всміхнулася, похитала головою й підвелася:
Прощавайте, святі отці. Може, ви й не
найгірші з череди, яка носить ряси Ансельме, якщо мене спалюватимуть, не піднось смолоскипа. Мені буде боляче.
Італієць розтулив був рота, але так і не зважився відповісти. Дівчина вклонилася мені й Пєру, потім кивнула Ансельму й несподівано, швидко нахилившись, поцілувала його в губи. Хлопець смикнувся, та Анжела загорнулась у плащ і ступнула в темряву.
А ти, брате Ансельме, великий грішник, замислено промовив нормандець. У відповідь пролунало: «Стули пельку!», причому, не латиною, а чудовим «ланго сі». Я вирішив не втручатися, тому що багата й могутня велика італійська мова.
VI
Я не помилився. Незабаром підвода виїхала на узлісся, й ми відразу ж упізнали знайомі місця. Гора, похмурі стіни, зубці могутніх веж, пересохлий струмок, ліворуч дорога, якою ми йшли з Артигата.
Щоправда, дещо змінилося. Тепер усе підніжжя гори було заповнене сотнями доблесних єпископських ратників. Натовп загатив долину, дехто вже перебрався через струмок, хоча місток виявився завбачливо розібраним. Отже, почалося.
Здаля було важко розгледіти подробиці, але окатий Ансельм приклав руку до чола, захищаючись від яскравого літнього сонця, вдивився й гмикнув:
На стінах воїни. Багато.
Пєр вдивився й згідно кивнув:
Воїнів чимало є.
Очі в мене вже не ті, і я вирішив скористатися чужими. Озирнувшись, я непомітно взяв братів за руки. Італієць задоволено всміхнувся:
Ну, звісно ж! Брате Петре, твій земляк із шістьма пальцями міг таке?
Нормандець лише зітхнув. Ансельм обережно звільнився від моєї руки, вдивився й знову торкнувся до моїх пальців:
На стінах нікого немає, зашепотів він. І огорожа Вона здається новою.
Я згадав старий, розвалений частокіл і з розумінням кивнув.
Тим часом до замку підходили дедалі нові юрмиська. Напевно, на заклик єпископа зібралися всі дорослі чоловіки округу Памє, не враховуючи згаданих Анжелою дівиць і матрон.
Ого! італієць теж уважно оглядався довкола. Ціла армія! Тисяч із пять Ні, більше!
Хіба річ у числі? я знизав плечима. Брате Ансельме, із усього цього збіговиська для дЕконсбефів небезпечні тільки тридцять латників монсеньйора де Лоза! І ще лучники якщо, звісно, вони вміють влучати не лише з трьох кроків.
Юрбою повалитися налягти, зауважив Пєр. Ворота нести винести.
Як скажеш, Зу-Карнайне, погодився Ансельм. Ти в нас стратег.
Ти цеє нормандець, схоже, образився. Погані слова не дуже говори. Я теж погані слова знати! Мене матінка в дитинстві за слова по губах ляпати!
Ну що з ними робити? Хлопчаки! Але ж братові Петру всі двадцять сім буде.
Брате Ансельме! зітхнув я.
А що? безневинно моргнув той. Стратег це, брате Петре, значить полководець. А Зу-Карнайн великий герой, щоправда, сарацин.
Сам ти сарацин бути, буркнув анітрохи не заспокоєний Пєр.
Зу-Карнайн арабське прізвисько Олексісандра Македонського, терпляче пояснив я. А вам, брате Ансельме, я вуха накручу.
Олександр Македонський? Пєр, здається, не дуже повірив.
Цілком правильно. Тож можеш особливо не ображатися. Про нього розказано в Корані.
Я примружив очі й почав повільно згадувати, на ходу перекладаючи напівзабуту арабську мову:
Здається, так «Вони запитують про Зу-Карнайна. Скажи: «Я прочитаю про нього спогади» Ми зміцнили його на землі й дали йому до всього шлях, і пішов він одним шляхом. А коли він дійшов до заходу сонця, то побачив, що воно закочується в джерело смердюче».
Пєр лякливо перехрестився, і я вирішив не спокушати більше наївного нормандця.
Свого часу ми добряче посперечалися з Імадеддіном, котрий тицяв мені під носа старий сувій, запевняючи, що Дворогий зовсім не Великий Олександр, а якийсь царьок племені химаритів з Ємену
А наш Олександр Памєнський, як видно, щось задумав, Ансельм кивнув у бік замку. Я не встиг навіть глянути. Почувся крик сотень горлянок, і величезне юрмище кинулося вгору по схилу. Люди перестрибували через струмок, багато хто падав, на них навалювалися ті, хто біг позаду, й уже по тих, хто впав, наступні ряди перебігали улоговину. Перші з атакувальників досягли частоколу й на мить затрималися. Я зрозумів вони бачать