А чи не занадто ти ризикуєш, дочко моя? поцікавився я, намагаючись не дивитися, як вона наминає цибулинку від такого видовища зводило щелепи.
Дівчина помотала головою:
Анітрохи. Багато доброчесних і не дуже доброчесних дівиць та матрон славного міста Памє вчинили так само. Хіба можна відпускати чоловіків одних, та ще й надовго?
Отже, ті, в замку, думають протриматися довго? різко кинув Ансельм. Ти Ти
Вивідачка, спокійно кивнула вона. Намагаюся допомогти кільком безневинним людям урятуватися від цієї скаженої череди. Отче Ансельме, чому я не бачила вас із хрестом у руках поруч із монсеньйором де Лозом?
Італієць підхопився, потім повільно опустився на місце.
На вашій підводі щось навантажено. Чи не хмиз часом, отче Ансельме? До речі, кому збирається служити месу Його Преосвященство, коли візьме замок? Господу? Чи комусь іншому?
Вона знала й про це. Схоже, господарі замку дуже відверті з дочкою жонглера.
Ансельм відвернувся, і я вирішив, що треба втрутитися. Грішно діймати хлопця.
Ми Ми не хотіли, італієць вимовив це насилу, ледь чутним голосом. Ми пішли тому Тому, що їх треба зупинити!
Тоді зупиніть! різко кинула дівчина. Підніміть свого хреста
й скажіть правду! Чи Христос бажає крові? Сьогодні сеньйор Домінік випадково зачепив лише одного він не хотів. Але якщо вони почнуть битися за своє життя, ви розумієте, що буде?
Я розумів. Точніше, здогадувався. Пазуристі лапи, без сумніву, не найстрашніше, що чекає на паству де Лоза.
Правду? Ансельм гірко посміхнувся. Яку правду? У замку живуть демони, але вони добрі католики й лише іноді справляють шабаші в стародавньому капищі? Вони не хочуть зла, але сеньйор Пилип помилково може придушити дюжину перехожих? Вони нелюди, Анжело, нелюди! Погань, розумієш?
Очі дівчини блиснули гнівом і образою.
Здається, вона хотіла щось сказати, та не зважилася.
Мир вам! зітхнув я. Хай хоч скільки правди у ваших словах, брате Ансельме, згадайте заповідь: не судіть! А вам, Анжело, краще повернутися до замку й переказати сеньйорові Гуго, щоб він і всі інші втікали. Єпископ не зупиниться. Якщо треба, він покладе всіх під стінами.
Їм нікуди йти, тихо й стомлено відповіла дівчина. Вони хотіли піти, але потім вирішили досить. Усе життя, уже багато століть, дерґи змушені переховуватися, втікати, критися. Чому? Хіба вони не люди?
Вони не люди! відрізав італієць, дивлячись убік.
Нехай так. Але вони створіння Божі. Господь наділив їх розумом і душею. Вони добрі християни. Чому ви так ненавидите їх, отче Ансельме?
Хлопець смикнув плечем, але відповідати не став. Несподівано втрутився Пєр, котрий досі, здавалося, не звертав уваги на суперечку.
Сеньйор Гуго гарний сеньйор є. Люди його шкодувати. Люди думати, що його вбив демон. Сеньйор Гуго нікого не кривдити не кривдив. Він допомагав. Він давав хліб. Він прощати борги. Сеньйор Домінік ввічливий сеньйор. Його люблять. Його любили. Тепер його теж шкодувати. Вони не демони, брате Ансельме! У нашому селі гарний селянин бути. Жеаном Шестипалим його звати. У нього на рука, на нога шість пальців, і все обличчя в шерсті бути. Ми його завжди захищати! І священик наш його захищати.
Тебе б, брате Петре, в курію! Ансельм ляснув нормандця по плечу й посміхнувся. Ви теж думаєте, отче Гільйоме, що я помиляюся?
Найпростіше відповісти «так» або «ні», але це не буде правдою. Я задумався.
Якщо вони ні в чому не винні, то, як на мене, нехай живуть, як хочуть. Господу видніше, кого творити. Але, в кожному разі, нацьковувати натовп гріх. Навіть на винних, тому що кров на руках гірша за отруту.
Якщо не винні? спалахнула дівчина. Пилип нікого не вбивав! Нікого! Тієї ночі, коли ми вперше його зустріли, він, бідолаха, випив і себе не памятав, але навіть тоді він нікого не зачепив! Він боїться крові! Чи ви думаєте, що він убив Жанну де Гарр?
Ми бачили кістяк у підземеллі. І ти бачила, дочко моя.
Вона похитала головою:
Бачить Господь, отче Гільйоме, як ви помиляєтеся!
Дай-то Боже. Та в кожному разі нехай втікають. Зараз, негайно!
Дівчина сумно посміхнулася:
Сеньйор Гуго каже, що від долі не втекти. Йому набридло втікати.
Від долі повторив Ансельм. Ми завтра повинні зустрітися в Мілані Знаєш таку байку, брате Петре?
Нормандець задумався, потім похитав головою. Я теж не знав і з інтересом подивився на італійця.
Ну, звісно! посміхнувся він. У «Робертовому Ромулі» її немає. А байка така: у місті Падуї жив один сеньйор, і був у нього слуга. Якось слуга повернувся з ринку весь білий, з руками, що тремтіли від страху. Сеньйор запитав його про причину, й слуга відповів: «О пане! На ринку я зустрів Смерть, і вона погрожувала мені!» Сеньйор пожалів слугу, дав йому грошей і коня, звелівши щодуху скакати до Мілана й там сховатися. Сам же він пішов на ринок, зустрів Смерть і запитав, навіщо та погрожувала його слузі. Смерть відповіла: «Я й не думала погрожувати твоєму слузі! Я лише вкрай здивувалася, чому він тут. Адже завтра ми з ним маємо зустрітися в Мілані!»